Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка1/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Андрій Кокотюха

ПОВНИЙ МІСЯЦЬ

Роман
Це наша армія, juanita. Серце зла.

Знаєш, у атомних реакторах є сердечник.

У нас такий самий. Ми спрямували час назад.

Повернулися в тисячолітні сутінки. Наша мета–

знову й знову повторювати те, що було спочатку.

Це тіло моє. Це кров моя…

Жан–Крістоф Гранже. «Ліс мерців»
Частина перша

ВТІКАЧІ
Розділ перший

Перевертень


1

Вони прийшли по обіді.

Першим поріг магазину переступив худий чоловік у цивільному. Він виглядав так, що мимоволі стріляла думка — людину навмисне морили голодом. Хтозна, може так справді було: тримали у темному казематі. Чи — в концтаборі. Звідки той утік, або, швидше за все, звільнили, врятували від вірної смерті. Але, схоже, бідаку не відгодують уже ніколи.

Уздрівши його, Галина Павлівна пригадала давню, ще довоєнну розмову зі своєю кумою–медичкою. Вона вчилася в Києві, отримала розподіл у лікарню Кам'янця–Подільського, і до війни жінки бачилися часто. Чому завелися тоді про хвороби, у голові не втрималося. Та лишилося в пам'яті: кума клялася, божилася та хрестилася — людському організмові властиві порушення речовин. Що мала на увазі жінка з інститутською освітою, яка розбирала навіть латину, Павлівна не зрозуміла толком. Лиш повірила кумі на слово: після такого різні процеси, котрі неможливо доступно пояснити далеким від медицини громадянам, стають невідворотними.

Скажімо, чоловіка чи жінку раптом починає роздувати вшир. Це зовсім не значить, що людина стала більше їсти. Можна сісти на жорстку дієту, ледь не на хліб з водою, і все одно не схуднеш.

Так само з тими, хто з доброго дива став худнути. Хоч запихай у нього без перерви — нема смислу. Живіт скрутить, болітиме все всередині, проте кістки м'ясом не обростуть. А плащ та інший одяг висіли на худому незнайомцеві, наче на вішаку. Тож сказане колись Марією підтверджувалося просто в Павлівни на очах.

Напевне, зараз Галина бачила перед собою мужчину, котрий точно не роздобріє, скільки б не їв. Кума називала цю хворобу, ось лиш не зосталося в голові. Спеціальних термінів Галина Павлівна ніколи не могла втримати в пам'яті. А Марія при цьому нарікала — совєти таких болячок не лікують, тож діагнозів правильних не ставлять. Прописують або здорове харчування, або — проносне та дієту. Результат однаковий — нема толку.

Слово «совєти» кума при цьому промовляла тихо. Попри те, що вступила вже до радянського вищого навчального закладу, неофіційно, серед дуже перевірених своїх, називала владу так, як тато — відомий в окрузі земський лікар. Його не розстріляли ані більшовики, ані петлюрівці. Комуністи не чіпали цього буркотуна, навіть коли остаточно закріпилися в цих краях. Зрештою, і за старого, царського режиму батько куми ставився до влади скептично.

Політичні погляди хорошого медика нікого особливо не цікавили. Це його вберегло. Тато куми Марії взагалі міг пожити довше, та пішов десять років тому, тихо, мирно, у своєму ліжку. Після того, ніби відчуваючи — їй за таку ж сміливість спуску не буде, жінка навчилася прикусювати язика. Однак сімейні традиції разом із генами робили своє — і небезпечні совєти часом зривалися з її губ. Усякий раз Павлівна здригалася — і попри боязнь могла вжити десь у розмові це ж саме словечко.

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж не вийде. Домовилася із собою — хоче таку, яка звертатиме на особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила говорити менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала їй не аж так боятися будь–якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться війна, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли слідом за худим, тут же прозваним нею живим скелетом, усередину зайшов широкоплечий легінь у синій міліцейській формі.

Крім них, у магазині товклася метушлива бабця. Кінець серпня на Поділлі видався зазвичай теплим, та старенька все ж обгорнула поперек драною вовняною хусткою, би'сь не протягло. Вгледівши несподіваних візитерів, стрепенулася, губи заворушилися, і Галині Павлівні здалося: стара молиться. Часи стояли такі, що не лише старші люди мимоволі промовляли молитву, бачачи мужчину в строї. Хай форма зелена — військова, сіра — поліцейська або синя, міліцейська — то не мало значення.

Чоловіки у формі випромінювали одночасно страх та смерть. Їх не всякий наважувався вважати захисниками. Варто навчитися приховати такі думки, інакше біда. Але й поспіхом відводити погляд при їх появі не слід. Йде війна, і така поведінка цивільних вважається підозрілою.

Дарма, що в населення страх. У військових — гранична пильність.

Ось основна вимога воєнного часу.

Тому Галина зиркнула на візитерів із добре вдаваною байдужістю. Хоч розуміла — зайшли не отоваритися. А вони підступили до грубо збитого дерев'яного прилавку впритул. Документи показав лише міліцейський лейтенант, ніби по формі не видно, де служить. Зблизька жінка розгледіла шрам на обтягнутому жовтуватою шкірою черепі цивільного. Заговорив із Павлівною він, упершись руками об нестругану поверхню прилавку та дивлячись чомусь убік:

— Завідуюча — хто?

— Я, — розпрямивши плечі, відповіла жінка. — Свириденко Галина Павлівна, — мить подумала, додала: — Вдова. Чоловік пішов добровольцем. Убили тоді ж, у сорок першому, в липні. Де похований, не знаю.

— Ми тут не для того, аби повідомити вам про місце поховання вашого чоловіка.

Голос худого був хрипкуватим, так, наче наскрізь прокурений чи спитий. Говорив надто старанно, мов не з людиною бесідував, а надиктовував казенний документ чи якусь телеграму. Або доповідав про виконану роботу. Ця манера відповідала неприємній зовнішності, тож Галина, навчена чотирма владами, відчула: з цих двох худий — небезпечніший.

Чого саме треба чекати, жінка не уявляла. Але жодних гріхів як завідувач продовольчим магазином за собою не відчувала, в неї кругом повний порядок.

— У чому справа, товариші? — запитала, додавши суворості.

Бабця, стоячи між ними, стурбовано вертіла головою, ніби відчуваючи наближення чогось страшного особисто для неї. Міліціонер кахикнув у кулак, поклав старій руку на плече, й погляд Галини тут же зачепився за щось незвичне — вертикальні сині смужки на поверхні його долоні.

— Гайда, бабо, — мовив лейтенант, око при цьому смикнулося, немов дружньо підморгувало.

— Куди, синку? — вирвалося в старої, потім — цілком зрозуміле в таких випадках: — А що? За що, синок?

— Перевірка, — заспокоїв міліціонер, говорячи до старої, але дивлячись на Павлівну, — Звичайна перевірка. У нас справа до завідуючої. Сторонніх просимо вийти. Йдіть собі додому, бабо.

Зрозумівши, що суворе начальство її пускає з миром, бабця заметушилася ще сильніше. Був момент, коли Галині здалося — цілуватиме лейтенантові правицю.

Так уже було, минулої осені. Ця стара на очах у всього базару вчепилася в руку німецькому штабс–фельдфебелю й не пустила, поки не приклалася губами, мов до ікони чи животворящих мощів. Огрядний німець тоді коротко звелів місцевому поліцаю з тих, що проводили на базарі облаву, дати старій спокій. Повернувши при цьому конфісковані яйця. Відвертий грабіж був основною метою подібних облав. А фельдфебель навряд чи пожалів бабцю: просто вирішив вирости у власних очах. Показавши заодно допоміжній поліції, хто в селищі хазяїн і чиї накази поліцаї мусять виконувати. Між іншим, старенькій яєчка повернули, та інші пограбовані лишилися ні з чим…

— Нічого не знаю про перевірку, — заявила Галина.

— Що ж то за перевірка, коли про неї знають, — парирував худий. — Продавець ваш де?

— Я тут за всіх. Завідуюча, продавець, прибиральниця.

— Знайома картинка. Тим краще.

— Чим це — краще?

— Нема, на кого звалити. Перекласти відповідальність… у разі чого.

— Що я повинна перекладати? У чому взагалі завинила?

Галина не панікувала. Внутрішній голос тихо підказував: незалежно від ситуації витримка — зброя дієвіша, ніж зрив на бабську істерику. Поки стріляла поглядом із міліціонера на цивільного, стара квапливо вийшла, лишивши двері ледь прочиненими. Лейтенант тут же виправив помилку, закріпивши зсередини клямку. Там, біля дверей, і став. Звідти зручніше зиркати у вікно.

— Бачу, нерви в нас. Рильце в пуху чи ні? — скрадливо поцікавився худий.

— Слухайте, пришли без попередження, відразу лякаєте…

— А ви не бійтеся, — перервав той.

Нездорового кольору шкіра натягнулася на вилицях, від чого обличчя ще більше стало нагадувати череп. Очі видавалися темними дірками, враження підсилювали кола круг них. На відміну від старанно поголеного міліціонера, щоки худого були гладенькими зовсім не від бритви. Брови виявилися білими, ще й трохи жовтуватими, під колір шкіри, та дуже рідкими.

Навіть кришталево чиста людина, котра не відчуває за собою жодної провини, при зустрічі з таким мимоволі відчує тривогу та наближення небезпеки, хоч і не знатиме її природи.

— Мені нема чого боятися, — рішуче відрубала Павлівна.

— І не треба, — сказав худий. — Від вас, товаришу завідуюча, вимагається лише бути пильною, як ніколи. Так, скільки хлібних талонів ви вже встигли сьогодні отоварити?

Замість відповіді Галина видобула з–під прилавку старий шкіряний ридикюль без однієї ручки, розстебнула його, двома пальцями видобула невеличкий стосик талонів.

— Ось.

Кістлява рука простягнулася долонею догори.



— Давайте.

Галина поклала талони назад.

— Документи лейтенанта я бачила. Ваші попрошу.

Чоловіки перезирнулися. Лице міліціонера розпливлося в широкій щирій посмішці, відкривши білу зубну коронку в лівому кутику.

— Оп! Оце діло! Кажете, товаришу майор, пильності нема, пильності нема…

Тонкі губи на лиці худого лишилися жорстко стуленими.

— Похвально, товаришу Свириденко. Похвально, — говорячи так, ковзнув рукою за викот старого довоєнного осіннього плаща, витяг червоне посвідчення, помахав перед Галиною, не розгортаючи. — Майор Романов, управління боротьби з розкраданням соціалістичного майна. Обласне.

— З Кам'янця? — уточнила Галина. — А чому не місцеве…

— Вашим місцевим начальством займаються, — перебив худий. — Закони військового часу. Розстрільна справа, однозначно.

Аж тепер жінка пополотніла.

— Розстрільна? Чому…

— Бо за таке вбивати треба! — знову перервав Романов. — Це — лейтенант Яковлєв, з карного розшуку. Талони, Галино Павлівно, ми у вас вилучаємо. Складемо акт, як належить. Випишемо повістку, з нею прийдете до вашого відділу НКВС, до слідчого Храмова. Знаєте такого?

— Селище невелике. Він же у нас один слідчий… наче…, — тут же схопилася, ніби щойно згадала. — Є ще начальник, товариш Сомов, солдатики чергують.

— Людей не вистачає, — розвів руками Яковлєв. — Кадровий голод, кращі на фронті. Ми з товаришем майором ох, як хочемо вперед, на Захід! Але наказ є наказ, в тилу теж роботи повно. Самі ж бачите.

Нічого я не поки бачу, — Галина знову полізла в сумку. — Талони як талони…

— Добре, коли так, — кивнув Романов. — Значить, якщо з ними справді порядок, товариш Храмов віддасть їх назад, теж під розписку. Ну, а якщо підробка — доведеться згадати, кому ви їх отоварювали. Вони ж ще не погашені?

— Я це роблю… Всі це роблять під кінець дня…

— На сьогодні робочий день ваш завершився. Напишіть на дверях… Що хочете, те й пишіть, коротше кажучи. Закрито, та й кінець. Будьте вдома, нікуди не ходіть. Повістку вам дамо на завтра, на ранок.

— Та що сталося, можу я знати, кінець–то кінцем? — ось тепер Галина відчула: межа, готова збитися на зовсім не потрібну тут істерику.

— Фальшивки гуляють, — не сказав — виплюнув Яковлєв. — Де штампують, чорт їх розбере. Головне, якість друкарська. На перший погляд від справжніх не відрізниш. Потім хліб, отриманий за цими картками, перепродають на чорному ринку. Знаєте, скільки всього можна купити чи виміняти за хліб?

Галина про такі речі чула. Та вважала — все це проходить у більших містах, їхній Сатанів — невелике селище. Без малого дві тисячі до війни жило, цукровий завод працював, МТС, електростанція, кооперація потроху розвивалася. Війна забрала багатьох, нині аби більше тисячі нашкреблося. Подібні фокуси бандитам зручніше крутити в Кам'янці–Подільському, як обласному центрі, чи в інших містах — Проскурові хоча б, Дунаївцях або Старокостянтинові. Заспокоюючи себе так, вона не припускала, що одного разу фальшиві продуктові картки отоварить сама. Уявляла наслідки, чудово уявляла — руки проти волі затрусилися.

Переляк прочитався на обличчі, і жінка враз відзначила: її стан дуже сподобався худому майору. Можливо, перебільшує, нема з чого аж так тішитися. Але її реакцією на свої слова Романов точно лишився задоволений. Здається, навіть у холодному погляді блиснула ледь помітна жаринка.

— Давайте талони. Товариш Яковлєв зараз оформить вилучення, складе протокол. Поки без паніки. Звісно, дзвонити по селищу теж не…

Раптом замовк, напружився, дослухаючись. Почула й Галина. Хоча трофейним транспортом нікого в Подільському не здивуєш, рев мотору мотоциклу BMW, котрий тут називали міліцейським, місцеві жителі відрізняли від інших подібних звуків. Після вбивства начальника селищної міліції службовий транспорт осідлав старший лейтенант Андрій Левченко.

Він не їхав мимо — тримав курс на магазин.

Галину від самого початку дещо занепокоїло, коли люди з області прийшли до неї не разом із місцевим міліціонером. Хай Левченко лише тимчасово виконує обов'язки. Та ситуація справді виглядала серйозною. Через те жінка вирішила не лізти з дурними питаннями: ці двоє вочевидь знають, що роблять. Але щось у діях цієї парочки змусило жінку насторожитися. Підхопила з прилавку ридикюль, ступила два кроки назад і вперлася спиною об грубо збиті дерев'яні полиці.

Увага ж слідчого та міліціонера переключилася на вікно. Яковлєв став, аби з вулиці не відразу розгледіли. Романов спершу плавно, немов пливучи, перемістився так, щоб теж зиркнути назовні. Потім дав майору незрозумілий знак, знову наблизився до прилавку впритул.

— Картки, — звелів коротко.

— Як? — пролепетала Галина.

— Карточки сюди, сука! — просичав худий, але краще б гаркнув — не так страшно, до криків та гуркоту жінка за останні роки давно звикла.

Не до кінця розібравшись, що відбувається, Галина інстинктивно притулила ридикюль до себе. Прикрила руками, ніби надіючись так заховати. Момент, коли Романов витягнув із кишені плаща револьвер, прогавила. Втім, навіть якби й вгледіла, це нічого не міняло — від наставленого дула нікуди не втекти.

— Ой, — цвірінькнула жінка. — Ой. Не треба.

— Бігом, Череп! — викрикнув Яковлєв, уже тримаючи свій пістолет, наставивши його на вікно.

Мотор заглух — видно, Левченко запинив мотоцикл, і сумнівів не лишалося — прямує сюди, до них.

У пастку.

— Сумку давай! — знову голосно просичав Романов. — Уб'ю, сучка!

Галина здивувалася власному вчинку. Вона й подумати не могла, що здатна не покірно простягнути ридикюль озброєному нападнику, а різким рухом відкинути від себе, жбурнувши на підлогу, поруч із Романовим. Тоді трохи подалася вперед — і закричала, вивільняючи переляк. І тут же осіла на підлогу, вгадуючи бажання того стріляти й на невловиму мить випереджаючи кулю.

Аби таке сталося в інший час, Галина напевне повела б себе інакше. Та жити — й виживати! — поруч із озброєними чоловіками її навчили не лише останні роки, наповнені війною. Коли Галі Свириденко було вісімнадцять, вона замість бігати за хлопцями, що пасує до дівочого віку, ховалася від куль, закривала вуха й пригиналася, коли кругом рвалися снаряди, й перев'язувала поранених. Причому їй було тоді все одно, кому зупиняти кров, більшовику чи петлюрівцю.

Яким був план нападників тепер, жінка поняття не мала. Зате зрозуміла — хай би там що, але через неї все в парочки полетіло шкереберть. Обоє, судячи з їхніх дій, виявили себе. Хоч точно не збиралися розкриватися до останнього.

Ззовні почувся крик Левченка, брязкіт розбитого скла, ще постріл, потім гримнуло у відповідь. За цим гармидером Галина, скрутившись калачем під прилавком, не могла розібрати жодних слів. Заплющивши очі, вона молилася Богу, аби худому — справжній Череп, інакше й не скажеш, — стало не до неї, тільки б не надумав помститися жінці.

Між тим, худому та міліціонеру й без Божого втручання було зараз не до Галини.

Той, кого назвали Черепом, сіпнувся за ридикюлем. Яковлєв рикнув тоном старшого, якому не заперечують:

— Кинь!

Взута в кирзовий чобіт нога роздратовано копнула сумку, відкидаючи до стіни.



— Скільки їх там? — спитав худий.

— Один. Автомат у нього… твою мать!

Підтверджуючи це, знадвору полоснула по вікну коротка черга.

— Рвемо! — скомандував чоловік у міліцейській формі, пославши чергову кулю назовні.

Пірнувши під вікном, він, не думаючи довго, садонув по дверях, забувши, що сам зачинив їх на клямку. Не перестаючи лаятись, відсунув її, знову вгатив з носака. Розчахнув, двічі вистрілив, змушуючи автоматника за мотоциклом поміняти позицію, і, вигравши секунди, повторив:

— Давай!


Стрімко опинившись поруч, упершись плечем об одвірок, худий миттю оцінив їхнє становище.

Двоє проти одного — явна перевага.

Тим більше, мотоцикл зупинився на невеличкому півкруглому майданчику біля магазина. Чим являв собою чудову мішень: перехресний вогонь із дверей та вікна не лишав противнику шансів. Але проти них був досвідчений боєць, до того ж озброєний автоматом. Це дозволяло на якийсь час заблокувати обох у магазині. Запасного ходу не передбачили, товар розвантажували й заносили через передній вхід.

Пастка.


Жоден із них не знав цього наперед.

Часу обмаль. Це розуміли не тільки нападники. Автоматник ззовні також прорахував ситуацію. Причому можна не сумніватися: стрілянину почули, селище невелике, в міліцейському відділку дуже скоро дізнаються про бій. Тож особовий склад буде тут максимум за десять хвилин — міліція недалеко. Тому, хто контролює магазин із вулиці, треба примудритися й потримати тих, хто всередині, ще трошки. Вихід для обложених напрошувався єдиний — прорив.

— Е, ви там! Чуєте мене! Кидай зброю, виходь по одному! — долинуло з–за коляски.

— Зараз! Вийдемо! — крикнув чоловік у міліцейській формі.

Підморгнувши худому, він лапнув кишеню галіфе. Аби хтось міг уважніше придивитися до нього, розгледів би — штани та кітель з різних комплектів. Галіфе великуваті, доводилося сильніше затягувати пасок, аби втримати їх на стегнах. Рука пірнула всередину, виринула з гранатою.

Моргнув знову. Худий так і не зрозумів, тик це чи старший справді підбадьорює, кивнув у відповідь.

Далі чоловік у формі спритно відігнув вусики. Затим — обережно витягнув кільце, міцно стискаючи ребристе яйце в кулаку. Ступив у пройму дверей, потім — ще крок уперед, підняв руки:

— Умовив, начальнику! Амба нам! Добровільно, бачиш? Дивись!

Постать за мотоциклом заворушилась, поволі почала випростовуватися.

І тоді чоловік у міліцейській формі, коротко замахнувшись, жбурнув гранату в його сторону.

Але в останній момент сяйнуло — противник точно чекає підлоти, напевне розгадав його маневр. Тож у русі, вже коли метав, зробив невеличкий розворот.

Ця зміна постави спрямувала ребристе яйце не в сам мотоцикл.

Рвонуло зліва від нього, зовсім не пошкодивши транспорт.

Офіцер таки дійсно передбачив задум — стрибнув великою кішкою, прийшов на руки, перекотився на живіт, і з цієї позиції відкрив вогонь.

Але сектор обстрілу нападники змогли збільшити. Увагу офіцера відволік стріляниною худий, змусивши того знову перекотитися, міняючи позицію — тепер його нічого не прикривало. Бо тим часом «міліціонер» уже проривався вперед, пригинаючись на бігу. Головне — дістатися за поворот вулиці, туди, де вони лишили свій мотоцикл.

Зрозумівши — двох поки не взяти, офіцер зосередився на дверях магазину, скупими пострілами не даючи Черепу висунутись.

Враз ревонув мотор. Мотоцикл із коляскою вирулив просто на нього. Перевдягнений міліціонер за кермом вирівняв машину, явно йдучи на таран.

Тільки того й чекаючи, Череп стрімголов, мов влучно пущене гарматне ядро, вилетів з дверей магазину. Стріляючи на бігу, відчайдушно рвонув, намагаючись махом скоротити відстань між будівлею та мотоциклом, котрий рухався навперейми, аби підібрати втікача.

Крутячись на сухій землі, здіймаючи довкола хмари сірого пороху, Левченко наставив автоматне дуло в бік рухомої мішені. Палець зрісся зі спуском. Натиснув, випускаючи останню, через те — найдовшу чергу.

Кулі лягали віялом.

Ті, котрі наздогнали Черепа, розвернули його на бігу. Впав він, немов мішок із сухими кістками, — принаймні, таким вийшов звук, коли тіло стукнулося об землю. Але чоловік, який назвав себе майором Яковлєвим, отримав чималу фору, надавши газу та швидко зникнувши з очей.

Лишивши за собою хмару куряви.



2

— Я так і не почув, чому нападники не могли бути члени націоналістичних бандформувань.

Андрій передбачив питання й приготував відповідь. Капітан Віктор Сомов зациклився на боротьбі зі збройним націоналістичним підпіллям. І Левченко розумів: новий начальник місцевого відділу НКВС у даному випадку керувався лише, так би мовити, логікою свого призначення.

Михайла Тищенка, начальника стаханівської міліції, вбили три тижні тому, в середині липня.

Озираюсь назад, Левченко намагався збагнути, чому події стали розвиватися так швидко. Адже кого–кого, а повстанців тут не чекали. Бо ще на початку літа, зібравши особовий склад, начальник зачитав офіційний документ. Де говорилося: стрімкий, успішний та переможний наступ Червоної Армії сприяв швидкій дезорганізації заходів фашистських посіпак, спрямованих на розбудову власних підпільних військових структур. Це означало: на території Кам'янець–Подільської області більше не існує незаконних збройних формувань українських буржуазних націоналістів, створених для ескалації терору й насильства. Ось їхня мета — підриву соціалістичного устрою на звільнених від німців територіях.

Отже, завершив тоді коротку політінформацію Тищенко, міліція може зосередитися на виконанні своїх прямих обов'язків. А саме — боротьбі з бандитизмом, спекуляцією та іншими порушеннями соціалістичної законності. З тим особовий склад і розійшовся. Але вже наприкінці літа правдивість подібних висновків поставило під сумнів убивство того, хто їх зробив.

Сталося все за короткий час.

Спершу на базарі патруль затримав злодія. Той, навіть не дійшовши до відділення, заявив: готовий надати цінну інформацію органам, хай лиш не будуть такими строгими. Отримавши гарантії, повідомив: у його сусідів уже кілька днів живе підозріла дівчина. Раніше злодюжка її не бачив. Спроби підбити клинці вона припиняла, чим викликала додаткову підозру. А вчора вночі до сусідів хтось приходив, і те дівчисько вийшло проводжати незнайомця. Затриманий божився — німецькі шпигуни, не інакше. Збираються підірвати електростанцію, на якій завершуються відновлювальні роботи.

Подібні справи зазвичай негайно треба передавати до НКВС. Та начальник користувався тією важливою для нього обставиною, що в умовах війни міліція як складова комісаріату внутрішніх справ, отримала більше незалежності від «старших товаришів». Оперативне реагування стало зараз потрібніше тактичного узгодження дій, що однозначно забирає час.

Тож учорашній партизанський командир, який не пішов далі на фронт, а очолив міліцію в Сатанові, вирішив самостійно почати операцію.

Після чого прожив лише тридцять шість годин.

Документи в затриманої дівчини виявилися в порядку. Але досвідчений партизан відчув — перед ним може бути зв'язкова підпільників. Сам не так давно інструктував партизанських «ластівок».

Посадивши її під арешт, Тищенко взяв на себе всю відповідальність та швидко організував оперативну перевірку. Можливо, віддати затриману під опіку НКВС було правильним. Але переконаному комуністові, який ще в часи комсомольської юності керував місцевими «чонівцями»[1], усе ж кортіло втерти носа чекістам. Як усякий бойовий командир, він недолюблював їх, маючи безліч підстав вважати тиловими щурами. Тому він залишив дівчину ночувати в камері попереднього ув'язнення, облаштованій при міліцейському відділенні.

Вночі на міліцію напали. Атака була несподіваною, стрімкою та успішною — полонянку відбили. У короткому бою загинуло троє міліціонерів і сам начальник: на той час зачинився в кабінеті, аби трохи поспати. Коли почалося — Тищенко вискочив першим, прийняв бій, застрелив одного з нападників, та дістав дві кулі, в груди та голову.

Тут же підключилося УНКВС. Убитого впізнали. Як було повідомлено, ним виявився боєць незаконного збройного формування, котре називало себе Українською Повстанською Армією. Висновок зроблено очевидний: дівчина справді була їхньою зв'язковою. Що, зі слів керівника обласного управління, означає — так звані повстанці надалі планують проводити рейди в глибокому тилу. Отже, заспокоюватися не варто. Пильність органів держбезпеки у звільнених районах варто гранично посилити.

Селищне енкаведешне керівництво оперативно поміняли. І Левченку здавалося: новий начальник відділу НКВС сприймав власне призначення, мов покарання. Саме з цим і ні з чим іншим Андрій пов'язував бажання Сомова бачити слід «націоналістичних банд» всюди, де стріляли.

Навіть ті випадки нападів скажених вовків на людей, до яких міліція Сатанова не знала, як ставитися.

Ще з другої половини травня, коли життя після німецької окупації лиш почало налагоджуватися, місцеві жителі стали заявляти про появу в довколишньому лісі хижаків, які перегризають людям горлянки. Жертвами були переважно жінки та старі люди. Дорослі чоловіки або пішли далі на фронт, або були мобілізовані в міліцію та інші органи місцевої влади. У міліції не розуміли, як на це реагувати. Роботи всім вистачало і без чотириногих хижаків, тут би з двоногими розібратися.

Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.

Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів. Зокрема, припадають на фазу повні, яка трапляється щомісяця. Жінка захоплювалася подібними штуками, в неї була досить велика добірка старих, ще дореволюційних книжок на астрологічну та містичну тематику. Левченко не знав, заборонені вони чи ні, і не хотів з'ясовувати. Самотній жінці симпатизував, вважав — вона, як і кожен, має право на різні невинні дивацтва. Часом слухав її розповіді, та, признатися, жодному слову не вірив.

Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.

Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.

Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.

Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:

— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.

— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.

— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.

— Чому не зловили?

— Людей мало.

— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…

— Не мій.

— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?

— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…

— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.

— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.

— Хай так. І що ваш Тищенко?

— До того й веду. Вони, повстанці, значить, воювали з усіма. Нашими, німцями, без різниці. Поліцаїв же так само ненавиділи, як і решту кримінальних злочинців.

— Це ще довести треба.

— Не про те мова, товаришу капітан, — зітхнув Левченко. — Я б тут повірив Тищенку. В смислі, не почали б вони співати разом. Повстанці та бандити. Не об'єдналися б. У них мета різна.

Сомов кілька разів стиснув та розімкнув пальці на обох руках, виставивши їх перед собою. Цю звичку продемонстрував у перший же день знайомства, так і не пояснивши, для чого так робить. Левченку ж було байдуже, бо сприйняв її як чергове людське дивацтво.

— Давай так, старлею, — мовив, ніби смакуючи кожне слово. — Я тебе вже почув. Розумію, що не хочеш нікого зараз заплутати. Аби розділити злочинців, як мух відділяють від котлет. Тільки для нас із тобою цей, як там його, Жора Теплий і націоналістичні військові загони однакові. Все це — бандити, незаконні збройні формування. Повстанці — красиве слово, але чуть не туди. Навіть зовсім не туди, Левченко. Гаразд, яким лихом Теплова й цю кістляву потвору…, — він звірився зі списаним папірцем, — Артюховича занесло в наші краї?

— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.

Закінчивши, Левченко побачив — по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:

— А зі мною як?

— Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів?[2]

— Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо — тепер.

— Що не ясно? — знизав плечима Сомов. — Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?

— Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.

— Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш — сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.

3

Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.

Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.

Неподалік старої добротної кам'яниці, де жила бібліотекарка, проглядалися в сутінках залишки міської брами. Раніше через неї заходили жителі та гості. З тих часів лишилася стара прямокутна башта на два поверхи з темними бійницями. Якщо придивитися, можна помітити старовинний графський герб на фронтоні. Чий він, яких шляхетних панів, Андрій не знав і не цікавився. Це місце Левченко облюбував відразу, щойно потрапив сюди. Часто, вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи — сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори — шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові — справжнє. Чомусь здалося — вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо — в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю — невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, — видала заплакана жінка фінальний аргумент. — У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе — нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.

Вирішив так — і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку — коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге — коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався — вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік — дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію — окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем — у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

— Добрий вечір.

— Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

— Мабуть, побіжу, Стефанівно.

— Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув — не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

— Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

— Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

— У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

— Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

— Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

— З якого переляку?

— Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

— Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, — хотів пожартувати, та побачив — не виходить, відмахнувся: — Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

— На жаль, — зітхнула Лариса. — Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

— Не до того. А що, гарні новини?

— Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

— А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, — розвів руками Андрій. — То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

— Вдаряти треба по ворогу, — молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. — Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

— Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

— Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, — губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

— Строга, — кивнув Левченко їй вслід. — Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

— Ви про що?

— Завжди боявся математики, — пояснив Андрій. — А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, — сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. — І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

— Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

— З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

— Деяких краще не знати, — повчально мовила хазяйка. — Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.

— Чого хоче? — питаючи, Левченко скидав портупею.

— Дізнатися, чи живий її чоловік.

— О! Так запитала б у мене! Бачив капітана Сомова десь пару годин тому, живим та здоровим.

Поліна Стефанівна знову начепила окуляри, тепер глянула на Левченка крізь скельця. Руки тим часом спритно збирали розкладені на голій поверхні столу карти.

— Я не дарма про таємниці обмовилася, Андрію. Вона в шлюбі з цим Сомовим. Але в хлопчика, Юрія, інший батько. Про нього Лариса й питала. Звуть його Ігор, прізвище Вовк. Воював, його заарештували, судили, як ворога народу. З того часу Лариса нічого про нього не знає. Крім того, що сидить десь за Уралом, у таборі. Вони з Юрком — члени родини ворога народу, Андрію. Тому вона дружина капітана НКВС. Потрібні додаткові пояснення?

— Ні, — Левченко чомусь не надто здивувався. — Що вона хотіла почути від вас?

— Чи живий Ігор.

— І?


— Я сказала — живий.

Левченко гмикнув:

— А ви той… Точно це знаєте? Бо якось до цього часу...

— У мене в роду є циганська кров, якщо це щось узагалі означає, — бібліотекарка сховала колоду в бічну кишеню старої сірої плетеної кофти. — Та навіть якби не було, я повідомила б жінці те, що вона дуже хоче почути про того, кого досі вважає справжнім мужем. Іноді це набагато важливіше, Андрію.

На кров покладайся, а перевірити треба, вирішив Левченко. Самому цікаво стало, чи живий Ігор Вовк…

Розділ другий

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка