Андрій Чайковський на уходах



Сторінка6/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

XVI



 

За три дні перед Різдвом приїхав Тарас з двадцятьма хлопцями на конях та ще великими саньми, вистеленими сіном. Вони об’їхали балку довкола, поки не стали над самою печерою, де жив Гарасько. Була морозна погідна днина. Всі дерева та кущі в балці вкрились інеєм, який блищав до сонця сріблом, аж очі разило. Гарасько, почувши гамір і веселі оклики, вийшов з печери нагору, де його привітали в один голос: — Здорові були, дідусю, помагай Біг! Беремо вас силою в ясир, коли не схочете по-доброму їхати. — Спасибі вам, діти, що ви не забули, та ви почекайте, хай я трохи переодягнусь у кращу одежу, бо таке гороб’яче опудало не повезете, а то всі пси на мене брехали б… — Там для вас приготували вже кращу одежу — шкода часу втрачати. — Ні, вже вибачайте, в мене своя одежа. Ось я зараз. Він пішов у печеру і довго не виходив, аж надокучило чекати. Хлопці позлазили з коней, стали гуртом і заколядували, аж луна балкою йшла. Тарас з кількома зійшов униз. Старий порався довго, а опісля як вийшов, то його не впізнали. Надів чисту сорочку, причесав волосся й бороду, вбрав смушеву сиву шапку і суконний жупан, підперезався кольоровим шовковим поясом, на ноги взув червоні сап’яні чоботи. Він випрямився, наче помолодшав. Хлопці радісно його привітали. — От стільки мого добра. Та найгірша моя турбота — що мені з моїм псом робити? Брати його — погано, бо буде з псами в селі заїдатися, а лишу його тут — якийсь звір зжере або з голоду здохне, а мені його дуже шкода. — Заберіть його, діду, з собою на сани. З нашими псами він умить познайомиться та заприятелює. — То знову погано, бо не буде кому моєї печери пильнувати. — І на це ми порадимо. Нуте, хлопці, назгортаймо снігу та засиплемо вхід до печери. Посходились ще й інші і почали згортати руками сніг до щілини. При тому не обійшлось без жартів і молодечих пустощів. Хлопці кидали один на одного грудками снігу, штовхали один одного. По балці лунав веселий сміх… За хвилину перед печерою стояла велика купа снігу, ніхто й не догадався б, що туди пройти можна. Гарасько покликав пса і поліз на сани. Його одягли в кожух і добре вкрили ноги. Пес не знав, що з ним робиться, як Гарасько узяв його за шерсть на сани і прикрив кожухом. Зараз зрушили з місця. Хлопці на конях переганялись, співали, сани гнались вихором по широкому степу. Гарасько немало здивувався, як побачив село. Його обвозили довкола валу, який був укритий снігом, що присипав густу тернину. Заїхали у ворота на майдан просто перед хату голови Кіндрата Мухи. Тут старому запропонували мешкати. Гарасько зліз з саней, оглянувся, перехрестився на церкву і сказав: — Аж тепер мені ясно, чого татари не могли вашого села здобути. Муха привітав Гараська, як свого гостя, і попросив у хату. Всі, що сюди посходились, не могли надивуватися. Після того, що їм хлопці розповіли, сподівалися побачити якогось дикого степовика. Та ось перед ними стояв поважний міщанин, що схожий на святого Миколу своєю сивою бородою і довгим волоссям. Відтепер щодня обидва сивоголові дідусі сиділи й розповідали один одному про свої довголітні переживання. Того року відсвяткували уходники Різдвяні свята дуже весело. Гарасько ще перед Святвечором висповідався й запричащався і з того був дуже радий. Вже на свята мусив ходити від хати до хати в гості. А молоді що тепер робили, то й описати годі! Ходили з колядою, і то неабияк, а з музикою, бандурами та решетом. А за ними йшли парубки, переодягнені у звірів, татар, турків, міщан, вояків, і точили різні баляндраси. Особливо Трохим був митець. Він прикидався за дурного і таке вигадував, що люди аж боки зривали зі сміху. Усім святкувалося добре і весело, як людям, що не знають над собою пана, ніхто не потребує у багатшого шматка хліба просити. Дід Гарасько наче помолодів. Зараз по святах хотів повертатися до себе, та його не пустили. Він аж плакав на радощах, дякуючи людям за щире серце. — Як вам, діду, подобалось між нами, то залишайтесь тут, і не пожалкуєте, а коли нам своєю мудрою головою порадите, то це вже буде для нас ваша послуга. — Ще не час, мої добрі люди, я не проти того, щоб до вас переселитись і тут по-християнськи віку дожити, та в мене одна велика думка на умі. Я ще хочу християнському мирові послужити. Що це таке — знає ваш молодий лицар Тарас Партиченко. Тарас, відчувши, як очі всіх на нього повернулись, почервонів: — Панове громадо! Те, що задумав і перед дідом Гараськом відкрив, я ще нікому виявити не можу. Та, дідусю, пробі, залишіться в нас іще поза Йордань, то й на Водосвятті будете та Йорданської води візьмете собі у пляшку. — Спасибі, синку, за добре слово, Господь тебе благословить. Я залишуся. Усі були з того раді, бо Гарасько поводився так, що нікому не надоїв, його всі полюбили. Він багато розказував, що цікаво було слухати. Люди сходилися в одну хату, а дід розказував всячину. Лише про себе не говорив ні слова, хто він і звідкіля тут узявся. — Добре б мені жилось у моїй печері, бо я малим задовольняюсь. У мене й садок свій, і пасіка, тільки через тих клятих татар життя мені немає. Вони мене не чіпають, та я мучуся, коли дивлюся на те, як вони над християнськими бранцями знущаються. Як надженуть того ясиру, як все це почне голосити — і жінки, і діти, — то мені серце крається, рад би я від щирої душі помогти, — та що я вдію? А поганці знущаються над ними, мов над худобою, або ще гірше… Знеможеться хто, не може йти далі, то його вбивають на місці. Скільки я таких бідних поховав, щоб християнського тіла гайвороння та дикі звірі не шматували. Декому поталанить втекти до мене, то такого і переховаю, але втекти нелегко, бо кляті добре пильнують. — А яким чином ви, дідусю, у цю пустелю потрапили, та ще й один живете? Старий махнув рукою і важко задумався. Він довго так сидів та лише губами ворушив, наче жував. — Біда мене туди загнала, мої діточки, не від гаразду я туди втік. Та не питайте мене про це, не ятріть старої рани… Вона ніколи не загоїться… Як бачите по моїй одежі, я з міщанського роду. Мій покійний батько був купець, і я до цього приучувався, по світу їздив, у Крим та й у Царгород. А опісля таке скоїлось, що не було чого додому вертатися. Він більше не говорив нічого, і люди більше нічого не питали. Всі бачили, що таким одним питанням йому начеб рота зав’язав. Люди почали розходитися по домівках, хата опустіла. Другого дня по Йордані старий просив, щоб його відвезли. Тарас приготував сани, взяв кількох товаришів, і старого відвезли. До печери ніхто не заходив. Хлопці відгорнули сніг і промостили дорогу. — Слухай, синку! Як ти справді щось думаєш, то приготуйся заздалегідь, а коли сніг почне танути, пришли кого сюди, бо як лише степ обсохне, то татарва рушить на Україну. — Ми, дідусю, готові хоч би й зараз. Сюди ми будемо навідуватись, а коли настане та пора, то один з наших тут лишиться. — Добре! Ти пам’ятай, що татари погано озброєні, вони не звичні до того, щоб їх зненацька застукати. Добрий спис та шабля, кілька рушниць, а при тім порядок у війську, то, наскочивши зненацька, можна малою силою велику орду розбити. — Так ми, діду, беремось за діло з найближчою весною. Все залежить від того, щоб ми заздалегідь знали, коли орда піде на Україну і коли вертатись буде. — Слухайте, товариші, — казав Тарас, як уже верталися, — нікому про це ні слова. Ми самі діло обміркуємо, і вся слава з того буде за нами. А коли скажемо це старшим, то певно, нас не пустять.  

XVII



 

Настала нарешті нетерпеливо очікувана весна. З весни найбільше радів хлібороб. Так було і в давнину. Та не радів з неї той, кому довелось жити на татарському шляху. Недарма той страшний шлях назвали Чорним. За бузьками, дикими гусьми та ключами журавлів надлітали ключі татарських яструбів, котрі не щадили ні малого, ні старого, ані людської праці. Трохи інакше було між канівськими уходниками. Вони, хоч і при шляху жили, та своїм завзяттям відбивали всі дотеперішні напасті і були певні, що так буде і далі. А молодь таки раділа тій весні, бо постановила собі зробити таке діло, що піде від нього слава широко по світу. Як лише степ підсох, а вода в річках спала, Трохим засів у печері Гараська і вижидав татар. Він виходив обережно на берег балки і оглядав далекий степ по той бік Інгульця. Аж одного дня почувся з того боку гомін, а вночі заясніли в степу великі вогні. Гарасько запевнив його, що це орда йде. — Тобі, сину, пора вертатися. Добре було б, щоб зі схованки придивився до їх сили, але хтозна, чи не захочеться їм ваше село застукати. Береженого Бог береже. Таки зараз Трохим сів на коня і поїхав у село. Журавель наказав залишити роботу в полі. Не ставили вже вартових на фігурах, лише посилали в розвідку. Та не було чого лякатись. Татари переправились через річку та пішли далі, і все вернулося до давнього ладу. Як тепер їх не чіпали, то, вертаючись зі здобиччю, певно їх не зачеплять. Зараз поїхав Тарас з Трохимом до Гараська порадитись. — Заходили сюди гості, діду? — Як би не заходили? Вони кожного разу заходять, то й тепер… — Великий загін пішов? — Яких десять тисяч. Не страшний. Борців озброєних буде не більше двох тисяч, а решта все йде на грабіж. Ця голота на здобич ласа. З того багато пропаде по дорозі. Як буде вас добрих три сотні, то розіб’єте їх напевно, відберете здобич та визволите ясир. — Коли ж вони вертатися будуть? — Звичайно вертаються за чотири тижні. Тепер пішла більша сила, то, либонь, заженуться далі в християнську землю і повернуться, може, за шість тижнів або й пізніше. Вони, мов градова хмара, йдуть уперед. Перед чотирма тижнями нема чого сподіватися. За чотири тижні повинен би тут хтось з ваших бути. А як орда буде вже вертатися, то ви прийдете, сховаєтесь спершу в балці, а потім у печері. Але до печери дуже вузький прохід, коневі пройти важко. Треба його розширити. — Я вже завтра приведу своїх з лопатами та сокирами. Треба буде потому і харчів привезти. Тільки не знаю, чим коней за той час годувати. — Привезіть з собою косу одну-другу, то накосимо в балці та в степу трави. Вона за той час гарно вже підросте. На другий день від ранку працювали тут уходники. Треба було розширити не лише вхід, але й цілий коридор до печери. Вони відлупували велике каміння і скидали в балку. Воно за кілька тижнів вкриється буйною травою, що й сліду не буде. З того часу між балкою і селом настали живі зносини. Уходники переконалися, що з берега балки найкраще стежити за ордою, що не заступлять цього ні фігури, ні роз’їзди, на які йде багато часу. Про татар не було чути аж до святої неділі. Раптом дали знати в село, що орда вертається. Її наближення відчув Гарасько. Тарас пішов з роз’їздом і почув у степу великий гомін, побачив вогні. Він таки боявся брати це на свою відповідальність і довірився Журавлеві. — Може, ліпше не чіпати їх, коли вони нас не чіпають, а то розтривожимо осине гніздо. — Не в тому справа, батьку. Якщо вони почуватимуть себе в силі, то підуть на нас, незважаючи на те, чи ми їх зачепимо, чи ні. Орді таки треба хоч раз показати, що ми не лише оборонятися можемо, але й наступати. — Та чи дамо ми їм раду? — А хіба ви не чули, що казали Гарасько і наш Максим, що орда зі здобиччю — то мов перегодована товарина. Я певний у тому, що нам поталанить, що ми відберемо награбоване добро, відіб’ємо християнських бранців, а наше село вкриється славою, яка і до Києва дійде. — Боже тебе благослови, але я не піду. Навіть і не можна. Хтось мусить лишитися тут порядкувати, бо хтозна, що ще може з цього вийти. — Я не візьму всієї сили, а хочу мати від тебе, батьку, отаманський дозвіл. — Дозволу я тобі не можу без старшини дати. А коли старшині скажу те, що ти задумуєш, то не дозволить, і ти мусиш-таки підкоритись. Роби сам, що знаєш, і навіть нікому зі старшини не кажи. Я знаю, що перший Кіндрат не схоче, а за ним підуть усі, бо нікого шкура не свербить. — Хай буде й так, а я від своєї думки не відступлю і надіюсь на Бога, що нам поможе в доброму ділі. На цьому й розійшлись. Тарасові було ніяково діяти без дозволу старшини, та між його козацтвом було таке завзяття і самовпевненість, що годі їх спинити. Зібравши свої три сотні, виїхав під ніч з села. Вартовим при воротах говорив, що їде в степ, бо там щось непевне робиться. Нарешті, це не була новина, бо Тарас робив таке часто. Їхали поодинці попід берег Висуня і заїхали в балку прямо від річки. Здалека в степу чути було гомін і крики, а це був знак, що орда вже недалеко. Старий Гарасько вже ждав на них. — Діти мої, моліть Бога, щоб нам допоміг, і таким одним ділом я вже всі свої гріхи спокутую. Тепер, діти, попасіть коней у балці, бо робота почнеться аж на другу ніч, як татари стануть над річкою ночувати, бо вони завжди так роблять. Сюди прибудуть завтра ввечері. А зранку ви накосіть трави для коней і знесіть у печеру. Надвечір і коней туди заведіть. Та тут іще одна робота. Треба прокопати берег у верхньому кінці балки, щоб коням можна було вийти. — Та чи не надбіжать вони раніше? У степу вже чути гомін. — Ні, сину, вони ще дуже далеко, лише тепер у степу роса, тому і голос чути далі, а татарин зі здобиччю повільний, мов рак. Гарасько вийшов рано з Тарасом на берег балки: — Ви таки ховайтесь зараз у печері. Я знаю, що вони приволочуться з табором аж надвечір, але, може, яка група надбіжить раніше роздивитися. — Як прийде така група, — сказав самовпевнено Тарас, — то ні один з неї не вернеться. — Це добре, та ти роби так, як я кажу. Зараз почали проводити коней у печеру, а інші косили траву та зносили коням. Десь до полудня все було готове. Трави поназносили цілі копиці, і самі сюди повлазили. Вхід до печери засунули камінням. Виявилось, що старий радив добре. Вже було пополудні, як почули гул кінських копит берегом балки, а згодом Гарасько побачив, може, десять татарських шапок. Один виїхав наперед, над самий берег, і покликав: — Гей ти, старий! Чи живеш ти ще? Виходь сюди! Гарасько вийшов з печери і привітався. — Слухай, старий, як маєш що проміняти, то приготуй. Ми веземо багато такого, що, може, тобі пригодиться. Гарасько вдавав з себе веселого. — Ану ходіть ближче. Я таке приготував, що облизуватись будете. Поки ваші прибудуть, то часу буде доволі. — Прибудуть надвечір. Стільки здобичі набрали, що лізуть, мов слимаки. З тими гарбами годі швидко пересуватись, хоч нас мурза примушує поспішати, щоб чимскоріш за рікою опинитись. — А чого ж вам боятись? Тут живої душі немає. — А хіба ти не знаєш про тих уходників, що тут недалеко поселились. — Нема чого боятись. То селюхи. Вони лише тоді відбиваються, коли їх зачепити, самі певно не зачеплять. Чому ж ви не йдете. У мене славна горілка, я для вас приготував. — А що з кіньми? — Приведіть їх теж, тут-таки є доступніший берег. — Ходімо, — сказав ватажок. — Магомет заборонив пити вино, але горілку можна. А звідкіля ти її взяв? — Викурив з овочів. Як знаєш, у мене винограду немає. Татари почали з’їжджати в балку тою дорогою, яку тільки що промостили уходники. Вони придивлялися до того підозріло, як уже були внизу. — А це хто зробив? Відкіля тут стільки кінських слідів, і то свіжих. Старий! Кажи правду, а то башка не твоя. — Хай мені Аллах милостивий буде свідком! А хто ж тут інший був, як не наші? Позавчора переправився через річку на цей бік цілий загін і побув тут весь день, та лише під вечір від’їхав. — Чому ж ми його не зустріли. — Бо вони пішли просто на північ. Здається, вони щось задумали, та не хотіли мені сказати. Чого ж ти до мене причепився, чи я міг їх спинити? От ми вип’ємо по чарці. Татари почали оглядати сліди. Їх справді було дуже багато, і це справді виглядало на більший загін. Вони заспокоїлися і пустили коней, щоб паслися. Гарасько частував їх горілкою з медом і запросив у печеру перекусити. Горілка їм подобалась. — Ви тут лишитесь до завтра? — Лишимося, бо треба місце під обоз розмежувати. Тут над балкою стануть гарби. За ними далі — бранці, позаду — худоба. А багато того є, багато. Особливо ми багато волів понабирали. Такої дрібноти, як вівці, брали мало, хіба що на м’ясо в дорозі. Гарасько припрошував їх, частував. У печері посідали на землі, забравши під себе ноги. Насередині горіли скіпки. Тарас сховався в щілину великої печери за кущем ліщини і прислухався. Коли татари пішли за Гараськом у печеру, він зараз прикликав десяток своїх хлопців і наказав їм, що робити: треба мерщій поганців знищити. — Ножі в руки, лишити мені одного живим, решту перерізати. Язика нам треба, бо я не все чув. А лишати їх не можна, бо почнуть лазити та ще нас вислідкують, — за мною! Він увійшов у печеру і крикнув до татар: — Салем алейкум! Гості не стямились, як хлопці кинулись на них з ножами і порізали. Гарасько присвічував скіпками. Одного залишили живим. Зараз виволокли трупи надвір і заволокли в найближчу яму, де ще стояла вода від снігу. Коней завели у велику печеру. Татарин під загрозою, що будуть його пекти залізом, коли не схоче говорити, а як скаже всю правду, то його пощадять, говорив усе, що знав. Його орда, як перейшла річку Буг, з ’єднавшись з буджацькими ординцями, перебралась відтак через Дністер і, ніким не спинювана, загналась аж на Покуття. Тут татарам поталанило. Пограбували та попалили багато містечок і сіл та набрали здобичі, яку відтак з буджацькими земляками поділили. По дорозі ніде не зустріли опору, бо народ поховався по городках і замках, а решта не боронилась. — А багато ясиру ведете? — Вибраного — близько п’ятисот. Ми чого-будь не брали, а хіба людей здорових і гарних. Все інше перерізали, бо з таким ясиром багато клопоту по дорозі. Далі Тарас довідався, що менша частина татар піде зараз на той бік річки і там отабориться. Бо прийшла до них вістка, що їм мають заступити дорогу війська литовського князя на Дніпровій переправі. — Чи маєте ви, діду, яке місце, щоб цього татарина сховати? — Не турбуйтеся. У цій коморі буде безпечно, сам чорт його не знайде. Оглянули ще раз мотузи, занесли татарина та зав’язали платком рота, щоб не міг кричати. Тепер хлопці поховались усі у велику печеру, де стояли коні. Вже сонце хилилось до заходу, як у степу показалась велика чорна плахта. З неї виходив спершу глухий, а опісля щораз то виразніший гомін людських голосів, плачу та диких окликів. Відтак одна частина відірвалась від гурту і посунула вперед. Незадовго можна було розрізнити постаті вершників у кінчастих шапках. Вони щораз наближались, а кілька прискакало над берег балки. Тут стояв Гарасько і привітав їх. — Чи не проїжджала туди наша чота? — Авжеж проїжджала, та тут зустрілась якраз з іншим татарським загоном, що сидів у балці три дні. Коли не вірите, то подивіться, скільки тут слідів. Люди з вашої чоти говорили, що малу здобич здобули, а їм хочеться більшої, і тому пішли на північ. Вони казали, що вернуться, поки ваш загін прийде до Дніпрової переправи. — От собаки! Ще їм мало того, що здобули. У нас тепер така здобич, якої давно не було. Аллах нас благословив. — Хай буде ім’я Аллаха прославлене! — підняв руки вгору Гарасько та поклонився на схід сонця. ~ Поталанить вам і далі. — Не конче так мусить бути, бо нам донесли, що на Дніпровій переправі зустріне нас княже військо. — То йдіть на іншу переправу. — Не можна. Бо в нас завеликий табір, і треба брати найкоротшу дорогу. — Та коротша дорога, котра певніша, — сказав дід. Татарин зліз із коня і побачив сліди, хоч уже було по заході сонця, і тут було тьмяно. Татар з’їжджалося щораз більше. То була та частина, котра ще нині мала переправитись на той бік Інгульця. Вони пішли далі, а за годину загоріли в степу за річкою табірні вогні. Надворі зовсім стемніло. На голубому небі замерехтіли золоті зірки. Вони виринали одна за одною, поки не засіяли цілого неба золотими світелками. Вся природа замовкла. Те, що томилось удень, пішло спочивати, а його місце займали істоти, що вночі ширяють. Далеко від річки доходило веселе кумкання жаб, гукав пугач, у траві перекликались перепели, у степу заревів тур, завив вовк, загавкала хриплим голосом лисиця. Та всі ті голоси вмить замовкли, як наблизилась орда з криком та галасом. Почулось галайкання татар, плач та голосіння невільників, рев худоби та блеяння овець. Татари їздили по степу і визначали місце, де кому ставати. Та насамперед пішли до пійла. Над балкою поставили вози, зараз слідом пригнали ясир. Далі стали татари, а ззаду виганяли волів у степ, щоб паслися. Татари розклали вогні і почали пекти баранину та конятину. Дід Гарасько ходив поміж вози та поміж бранців, роздивляючись, чи нема чого купити або проміняти. Потім зсунувся раптом з берега і підкрався до великої печери. — Як тричі сова озоветься, то час буде виходити вам. — Воно трохи не так сталося, як ми собі обміркували, — сказав Тарас, — там, де ми собі промостили дорогу, вони заклали возами. — Цим нема чого журитись. Я вас проведу далі, а ви вдарите на татар ззаду. Лише там натрапите на стадо волів. — Чи там справді воли пасуться? — Напевно, це буде вам перешкода. — Ні, діду, це якраз на нашу користь. Тільки вам треба ще раз піти поміж бранців і переказати їм, що як почують ззаду стрілянину, крик і метушню, то хай зараз утікають поміж вози. Скажіть першому скраю, та хай перекаже іншим. Гарасько вийшов знову на берег і пройшов поміж возами. Його ніхто не спиняв, бо він був одягнений потатарськи. Підкрався так поміж бранців і приліг коло найближчого. Бранець уже спав. Гарасько приклав губу до його вуха і забалакав: — Христос з нами! — та сіпнув його за руку. — Це що? — Мовчи! Поміч близька. Я тобі розріжу пута, а ти зроби те саме сусідові і перекажи таке: як почуєте стрілянину і крик, утікайте всі поміж вози, ховайтеся де можна. Вози випряжені та нікого не переїдуть. Пам’ятай, щоб цей заклик перейшов до всіх. Хто залишиться, той певно пропаде. — Хто ж нас врятує? О! Господи! — Мовчи, не охкай, роби, що тобі кажу. Завтра довідаєшся про все. Гарасько поповз далі і роздав іще кілька ножів. Відтак перейшов знову поміж вози, побалакав зі сторожею і пішов у печеру. В таборі почало втихати. Татари засинали при вогнищах. Гарасько підліз знову на берег і прислухався. По зорях пізнав, що вже, певно, буде північ. Табір заснув, огні пригасли. Тепер озвалась сова… Тарас сидів перед входом до печери і слухав. У нього дуже билося серце від хвилювання. Він молив у Господа помочі. Почувши умовний знак, пішов у печеру. Хлопці порозміщувались так, що кожний держав свого коня за поводи і куняв. — Хлопці! Пора! Виходьте. Лише тихо! Без гамору. Усі заворушились. Кожний виходив, ведучи коня за поводи. В печері була така пітьма, що хто вийшов надвір, жмурив очі, бо й того світла було забагато. Тут уже ждав Гарасько. Він узяв Тараса за руку і повів попід берег балки. Інші йшли за ним. Йшли так довго. Аж раптом Гарасько зупинив усіх: — Тут можете виїжджати. Тарас обернувся до Трохима: — Ти тут лишишся з двадцятьма. Коней всі припнете в балці. Як почуєте в таборі крик, виходьте на берег і переріжте вартових татар коло возів. Лише зважайте, щоб бранців не порізати, бо вони поміж вози ховаються. Щоб ти знав, що я йду ззаду, там стоять воли, я їх налякаю та на табір нажену. Побачиш, який бешкет буде. Бувай здоров! Держись добре! Пішов зараз до свого коня і вивів його на берег. Як уже повиходили всі, посідали на коней і поїхали далеко в степ. То було геть за татарським табором. Завернули вліво і їхали навпростець, поки не натрапили на волів. Одні ще паслися, інші лежали в траві. Тепер уходники наїхали на них, почали штурхати списами та підняли страшний крик. Заводили різними голосами. Воли посхоплювались і збилися докупи. Хлопці напирали і вимахували списами та безнастанно кричали: «Аллах! Аллах!» Тепер воли справді налякались і почали гнатись щосили на табір. Татари посхоплювались спросоння, не знаючи, що сталося. На них налетіло стадо наляканих волів, що, піддерши хвости, гнались мов скажені, розбиваючи все на дорозі. А за волами мчали на конях уходники та кололи татар списами. Настала нечувана метушня. Татари втікали разом з волами і кіньми до річки та скакали в воду. А Трохим, як почув метушню і крики, вийшов на берег. Вартові задивилися в табір, не сподіваючись від балки нападу, їх різали одного за одним. — Гей, бранці, — кликав Трохим, — а сюди! А давайте там якого світла, бо люди позабиваються. На березі показався палаючий смолоскип, яким світив дід Гарасько. — До світла, люди, до світла! — кликав Трохим. А люди йшли на світло, мов нетлі. Жінки вели за руки заспаних дітей. У тому місці, де уходники розкопали прохід, сходили вниз, і Гарасько повів їх у велику печеру. Там лишив світло і за хвилину, при допомозі Трохимових хлопців, приніс із своєї комори поживу, яку лише мав. Надворі почало світати, як Тарас добивав решту. Ганяючись за татарами степом, зганяли їх до річки. Над водою нависла густа мряка, в яку западали втікачі, і це їх спасло. Тарас став над берегом і перехрестився. — Слава ж тобі, Господи! Вертаймося, товариші! — Хлопці почали з’їжджатися, а опісля поїхали до балки. — Запрягайте коней до возів та й додому! Над берегом балки стояв старий Гарасько і благословив їх: — Тепер, діти, беріть і мене з собою. Нічого мені тут дожидати, коли б сюди орда повернулася. Славні ви хлопці, гарно повели діло. — Та скажіть, дідусю, хто розбив татар — ми чи воли? Всі почали сміятися. — Твоя голова, а волячі роги та й ноги, — відповів дід. Тарас пішов до великої печери і кликав: — Виходьте, люди добрі, поведемо вас у наше село. Хоч ви з далекої сторони, та ви свої люди і нам брати. Знеможених бранців посадили на вози, об’їхали балку і степом попрямували до села серед веселого гамору та пісень. А в селі, крім Журавля, ніхто не знав, куди пішло з села військо. Дехто ремствував, що тому Тарасові забагато дають волі, що він робить, як йому захочеться, та людей від роботи відриває. Журавель ходив занепокоєний тим, що сталося. Не дай, Боже, їх розіб’ють татари, тоді не буде його совісті спокою до смерті, що до такого небезпечного діла допустив. Аж ось причвалало до воріт кілька посланців з радісним окликом: «Перемога! Ми розгромили орду і здобич відбили. Тарас наказав, щоб готували обід і приміщення на триста п’ятдесят душ відбитих бранців». По селу наче запалив. Кожен хотів знати дещо більше. Люди оточили хлопців і випитували на всі лади. Тарас вертався позаду цілої валки. Був дуже знеможений і сонний, треба було йому негайно відпочити, а валка з возами волоклася дуже поволі. Тарас дрімав на коні. Як лиш в’їхали на майдан, оточили церкву. Отець Атанас правив молебінь, з церкви лунав спів. Бранці стали навколішки і плакали на радощах, що Господь визволив їх з тяжкої неволі. Усі благословили Тараса. Старий Гарасько поплівся до хати Кіндрата і зараз ліг спати. Тепер Тарас поклонився низько Журавлеві. — Повелось, батьку-отамане, як не може бути краще. Журавель обняв його міцно. — Здоров будь, пане отамане, ти наша надія, під твоєю опікою ми можемо бути безпечні. Те саме зробили Муха і вся старшина. Тарас говорив: — Панове громадо! Буде час веселитися потім, а тепер приймайте гостей та нагодуйте цих бідних бездомних сиріток, що з татарського сирівця вирвались. — Не пожаліємо їм хліба-солі… — гула громада. — І щирого серця, — додав старий Кіндрат. — Ми вас приймаємо, мов братів наших, — промовив Журавель до бранців, — годі вам вертатися до ваших зруйнованих осель. Залишайтесь між нами. Поля в нас досить, хатки вам побудуємо, всім поділимося з вами… А коли в нас збільшиться люду, то так заживемо, що і Каневу стане заздрісно. — Ми згідні, хай залишаються, коли хочуть, — загула громада. — Та ще одного не можна забути, панове громадо. Нині святкуємо велику перемогу над грабіжниками. Тепер ми не ждали, поки вони нас зачеплять, а застукали їх на переправі. Значить, у нас є сила. А в цьому заслуга одного чоловіка. Він перший почав вишколювати військо, ще як у Каневі дітваком був. Ми вважали це спершу за дитячу іграшку, а воно от яке велике діло з цього вийшло. Нині, як це говорив недавно підстароста з Черкас, у нас краще військо, ніж князівське, і ми це самі, здорові, знаємо. А останнє Богу угодне діло. І хто ж це зробив? Певно, не ми, бо на таке були б і не зважились. Це зробив наш брат, наша добра дитина Тарас Партиченко. — Слава Тарасові! Хай здоров буде! — гула громада. — Я був вашим отаманом, та признаюся, що я дав собою кермувати цьому молодчакові, бо я переконався, що в нього розум, статечність, мов у старого. Нащо ж нам далі у жмурки гратись. Так не годиться! Оберім за отамана таки зараз, не дожидаючи виборів, Тараса Партиченка. Я відмовляюся і радо в його руки передаю отаманство. — Слава тобі, Тарасе! — ревла громада, мов грім. — Орудуй нами, веди наше військо і проживи нам довго! Тарас був дуже схвильований, бо такого не сподівався. Червоний на обличчі, соромився на людей дивитися. Він кланявся громаді, почав відмовлятися, та всі його закричали і не дали говорити. Тепер Тарас скочив на пеньок, випрямився і підніс шапку вгору. — Панове громадо! — заговорив дзвінким голосом. — Корюся вашій волі і вибір приймаю. Та хочу подякувати моїм хоробрим, щирим товаришам, що стали міцним муром за мною! — Слава нашому козацтву! — кричали уходники. Забрався на купу дерева старий Кіндрат Муха і говорив, а голос його тремтів від зворушення: — Мої діти! Велике свято ми сьогодні святкуємо. Отож і при цій нагоді довершім ще одне діло. Наше село ще немає досі свого ймення. А ми вирішили, що назвемо ім’ям того, хто найбільше для громади послужить, — ну, що ж ви гадаєте? — Нема що багато говорити! — гукнув Журавель. — Хай називається Тарасівка. — Добре! Славно! — кричали уходники. — Ми всі з тим згідні, кращого ймення не вибереш. Тарасівка та й годі. А ось крізь юрбу протиснулась Олена Партичиха, Тарасова мати. Вона обняла сина і говорила крізь сльози: — От слави я діждалась твоєї, мій Тарасику, хай тобі Господь помагає, — чому ж то наш батенько цієї слави не дожив… Тарас пригорнувся до материних грудей і цілував її в руки. Аж раптом згадав собі щось і вдарився долонею по чолі. — От я був би забув! Гей, Андрію, — гукнув до брата, — візьми десяток людей і скачи в балку. Та я забув, що ми в коморі в діда Гараська залишили зв’язаного татарина. Розв’яжи і пусти його в степ. — Кинь його, Тарасе, — говорили уходники, — не варто такою марницею забивати собі голову. — О, ні! — відповів Тарас. — Я обіцяв його пощадити… А яка ж би то була пощада, коли б він згинув голодною смертю. Отаман Тарасівки не сміє не додержати слова, хоч би і ворогові.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка