Андрій Чайковський на уходах



Сторінка5/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

XIII



 

Минуло так чотири роки. Село, не маючи над собою іншого пана, крім своєї виборної старшини, працювало само на себе. Щороку зорювало більше степу під посів. Множився товар, два рази на рік приїжджали покупці по хліб, мед та шкури. Вони привозили на обмін залізо, зброю, порох, сіль. Все інше, як полотно, сукно, ремінь на взуття, робили уходники самі для себе і були цим задоволені. Щороку приїздили до них нові уходники. Треба було село розширити та вал посунути далі. Ще кілька разів намагалися татари напасти на село зненацька, та жодного разу їм це не вдавалось. Уходники пильнувалися добре. Скінчилось на тім, що деколи татарам щастило вкрасти трохи товару або коней. Село прославилось. Про нього знали в Каневі, Черкасах та Кременчуку, а то й далі на північ. Його називали сторонні по-всякому. Здебільшого називали його «уходом з Канева» та й годі. Татари село обминали, воно було для них страхом. Розуміється, що нікому й на думку не спадало посилати старості вить. Зрештою канівський староста не мав над ними влади, бо сюди вона не сягала. За той час багато дечого в селі змінилось. Старші люди повмирали. Один Кіндрат Муха держався ще, і його щороку вибирали головою. Уходникам жилося добре. Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів. Правда, кількох прогнали з села — хто не хотів старшині підкорятися. Але про село довідався черкаський староста, бо йому було сюди ближче; він вирішив накласти свою руку на уходників та брати з них вить. До села приєдналось також декілька родин з Черкас, а це вже його люди. Вони звали себе козаками, славились тим, що воювали з татарами і аж у Крим забігали. Та як це зробити? Він радився з підстаростою. Підстароста був не проти і для себе дещо від уходників видурити і сказав: — Послати до них когось і зажадати виті, а коли не послухають, то налякати їх княжим військом. Я знаю, що вони на таке не схочуть задиратися і дадуть вить по-доброму. Правда, що всього не дістанемо, але бодай що-небудь. Там дуже багаті люди. — Ану, попробуймо, — каже староста, — поїдь до них ти, пане підстаросто, зі значною частиною війська, і таки наступи їм добре на шию. Четвертина з того, що здобудеш, дістанеться тобі. Тепер підстароста почав шкодувати, що піддав таку думку. Одна справа — взяти готове, а друга — їхати за цим самому, їхати в далекий степ, де можна зіткнутися з якимсь татарським загоном і попасти в сирівці, — це не проста справа. Та їхати таки треба було, коли наказали, і він поїхав. Довго він намучився в дорозі, набідився в стену, наблукався, поки добрався до села. Якось пощастило татар не стрінути. Ідучи понад річку Висунь, він бачив великі стада, що паслися на межиріччі, і з цього визначив, що село мусить бути дуже багате. А далі побачив село, оточене валом, оброслим терниною. Здалека воно було схоже на ліс. Побачив, що це село, як аж до воріт під’їхав. «Якого тут добра мусить бути по льохах та коморах!» Намагався проїхати у ворота. — Стійте! — крикнув вартовий і наставив списа. — Зачини, Миколо, ворота! — гукнув до товариша. — Зараз пускай! — крикнув підстароста. — Ми приїхали сюди з наказу пана черкаського старости до вас брати вить, котрої ви не хочете платити… Ви злодії! — Ми тут жодного старости не визнаємо, а ти, пане, не лайся, щоб бува не дісталося тобі! — Я з тобою інакше буду говорити! Гей, хлопці, — крикнув до княжих вояків, — відчиніть ворота, а того зухвальця — палицею. Вояки почали злазити з коней. Та в цю мить вартовий свиснув тричі так, що підстарості аж у вухах залящало. Прибігло кілька уходників з бердишами та списами, а за ними йшли інші, бо свист почали повторювати по цілому селу. Прибіг сюди і Тарас. — Що тут сталося? Вартовий пояснив йому кількома словами, і він сам побачив, як якісь вояки бралися відсувати ворота, а за воротами стояла ціла валка людей з кіньми. — Ставай у лаву! — крикнув Тарас на своїх. Уходники настовбурчили списи і посунули вперед. Перед такою силою вояки покинули ворота і відступили до коней. Підстарості стало ніяково. Такого опору він не сподівався. — Чи тобі, пане, надокучило жити, що зачіпаєш спокійних людей? — каже Тарас. — У нас така постанова, що чужому без дозволу старшини сюди невільно входити, ми не знаємо, хто ви і чого хочете. — Я тут не з власної волі, а з наказу пана старости, пустіть нас. — Ходи сам до старшини, а як дозволить, то пустимо всіх. Він казав відчинити ворота настільки, щоб пройшов один чоловік. Підстароста мусив лишити коня за воротами, і так його пропустили на майдан. Тарас пішов з ним до Кіндрата Мухи. В селі зчинився рух. Почули люди знак на сполох і позбігалися, хто вдома був. Вони оточили хату Мухи. Підстароста дуже налякався: як скаже що про вить, то люди готові його вбити. Він почав дрижати перед сивоголовим Мухою та виправдувався, що він не приїхав сюди з уходниками воювати, а лише так поговорити з ними про їх повинності. Він дуже м’явся, і як сказав яке слово, то зараз жалкував, що воно вирвалось і може йому наробити лиха. Муха запросив людей заходити. — Маємо гостя з Черкас. Сідайте, пане, та побалакаємо, бо не дуже-то я слухав те, що ви говорили. — Я не приїхав сюди з власної волі, мене прислали по вить для замка в Черкасах. Ви живете на просторі нашого старости. — По-перше, ми вийшли з Канева, а не з Черкас. Ми ні там не платимо нічого, ані нікому платити не будемо. Нам черкаського замку не треба, він нас перед бідою не заступить, самі мусимо оборонятись. Ви, пане, побачите, що ми побудували свій замок з великим трудом і на нього наша вить іде, та й іще більше, бо ту вить ми платили нашою важкою працею і нашими потом та кров’ю. На цім нашім замку поломили собі татари не раз зуби, а ніхто не прийшов з Черкас нас рятувати. По правді, то нам від пана черкаського старости належалася б вить, бо ті татари, котрих ми нашими грудьми, нашою кров’ю здержали, могли на вас наскочити або деінде пограбувати. Ось тому-то ми кажемо, що даремно ви турбувались, бо ми не дамо нічого… — Справді так, добре кажеш, пане голово! — гукала громада. — Так не може бути, панове, бо такий княжий закон, що люди, які живуть на княжих землях, мають князеві платити. — А хто князеві ту землю дав, що вона його? Бог сотворив землю для всіх, і хто на ній засяде, того вона і є. Ми засіли на тому степу, що про нього князь не знав, і він тепер наш. Ми нічого не дамо. — Зважайте, князь може прислати військо і забрати те, що йому належиться, силою. — Що ти нам про силу говориш? — гукнув Журавель. — Князь навіть не знає, чи ми живемо на світі. То лакомство старости. Ми вас добре знаємо. Який канівський, такий черкаський. Обидва одним миром мазані. Коли буде на нас яка напасть з того боку, то певно не княжа, а таки старостинська. Та хай попробує прийти з військом!.. А до того докинув Тарас: — Як ми відбивали цілі тисячі татарської орди, що тепер нас обминає, мов чорт церкву, то і старостинських посіпак не злякаємося. Хай лише попробує перейти степ, а тут ми його привітаємо, що десятому буде заказувати не зачіпати наше село. Підстароста поглянув на Тараса, що, мов той дубок, стояв випрямившись. Згадав собі розмову з ним при воротах і зараз пом’якшав. — Я, панове, так зле не думав. Певно, ніхто не схоче воювати зі своїми людьми. Я лише так прошу, дайте бодай на знак, що ви до черкаського староства належите. Я знаю, що ви не відмовитесь. — Ми б не відмовились, — сказав Муха, — бо, слава Богові, у нас усього доволі. Та коли ти, пане, кажеш, що це мусить бути знак нашої приналежності, чи залежності, чи там підданства, то ми не дамо ні стебла. Ми жодного пана над собою не визнаємо, хіба Бога, та й нашого старшину. Вертайся, пане, звідкіля приїхав. Підстароста зміркував, що по-дурному вибалакався і програв справу. — Та чейже мені і моїм людям не відмовите в гостинності та дасте шматок хліба, не проженете нас у степ, мов собак. — Це вже інша справа. Будьте нашими гістьми, відпочиньте, скільки вам схочеться… Накажи, Тарасе, відчинити ворота та розмісти гостей по хатах. А ми поки що поїмо хліба-солі, бо ти, пане, либонь, голодний, та поговоримо про таке, за що не треба сперечатися. Тарас пішов порядкувати, а тим часом у хаті Мухи пригощали підстаросту, і зав’язалась мирна розмова. Тарас пропустив старостинських дружинників і почав пригощати. Тут була невидана річ приймати гостей з далекого світу. Посходились черкасці, що восени переселились сюди, і почали розпитувати про своїх знайомих.  

XIV



 

На другий день рано зробився в селі великий рух, коли втомлені гості ще спали. Саме поприбігали вартові від фігур з недоброю вісткою, що в степу показався великий татарський загін і сунеться в цей бік. Журавель з Тарасом вийшли на вітряк і там з-під покрівлі побачили, як один за одним горіли їх городки в полі. Під цю пору нікого там не було. Степ закрила орда чорною плахтою, аж страшно було глянути. Старий Кіндрат Муха увійшов у кімнату, де спав підстароста. — Вибач, пане, що я не дав тобі виспатись. У нас пригода сталася. Яке щастя для тебе, що ти не спізнився, бо був би ти вже й не доїхав сюди. На наше село велика орда наступає. Сьогодні будемо мати гарячий день, а ти зі своїми людьми не відмовиш нам у помочі. Підстароста спав твердим сном і довго не міг отямитись, що з ним робиться і де він. Та як зрозумів, про що йдеться, дуже злякався. «Ох, халепа!» Нащо йому було на таке пускатися? Тепер доведеться або пропасти, або в путах у ясир мандрувати. Він зараз схопився і вибіг надвір. — Не знаєте, де мої люди? — питав уходників. — Не турбуйся, вони зараз посходяться, а ти, пане, накажи, щоб ставали разом з нами. — Усе я зроблю… Та скажіть, чи не здобудуть татари села? — Дотепер не взяли ні разу. Нас свята Покрова заступає, та й тепер нас не лишить. — Муха показав на церкву, де зійшлись люди, і звідсіля чути було спів: «Під твою милость». — Роз’їздів не треба вже розсилати, — каже Журавель до Тараса. — Певно. Хіба ми звідси погано бачимо? Ти, батьку, залишишся тут, стеж за рухом орди, в котрий бік піде наступ, а я йду порядкувати внизу. Пришлю сюди дітваків, а ти перекажи мені, що помітиш. Я стояти буду під церквою, там мене знайдуть. От що: ми забули про наші стада на межиріччі. Треба б їх захистити, а то хижаки заберуть. Я пережену стада в ліс. — А може б у село? — Не можна. Падатимуть стріли, поранять, все налякається і бешкету наробить. А в ліс підуть татари аж тоді, коли візьмуть село, — та тоді нам уже нічого не треба. — Роби, як знаєш. Я тут пильнувати буду, а коли татари почнуть наступати, то і я піду в бій, а тут поставлю когось іншого. Тарас зійшов по драбині з верху вітряка і побіг на майдан. Зараз послав до пастухів і наказав заганяти стада в ліс з півночі. До лісу було найближче, і він лежав з другого боку села, куди татари не могли бачити. «Бог буде для нас милостивий, — думав собі Тарас. — Хоч першого разу орда була менша, ніж тепер, — та що ми тоді мали?» Підстароста, коли побачив той спокій та порядок на майдані, як уходники збирались, озброєні, в гуртки під проводом десятників, як кожний гурток відходив спокійно на своє місце, не мало здивувався. Такого порядку і спокою не було в Черкасах, коли орда підступала. Ніхто тут не кричав, не голосив, не метушився. Він побачив, що й молодиці допомагали виносити стріли, бердиші, порох та кулі. А підстароста дрижав, мов у пропасниці, та сік зубами. Став посеред гуртка своїх дружинників, які перелякались теж, і радився з ними, що йому робити. Приступив до них Тарас: — Ви, люди добрі, станете за тим частоколом. Добре, що у вас є рушниці. Туди піднесуть вам пороху і куль. Стріляйте на малий приціл, а певно, щоб куль не марнувати. А коли б татари видряпались на вали, то бийте чим попало і не дайте перелізти через частокіл. Коли б татари сюди ввірвались, було б нам дуже гаряче. — Мої люди є для моєї оборони, я ними розпоряджуюсь і нікуди їх від себе не пущу. — Пане, не будь дитиною, — крикнув Тарас, — як сюди, всередину, прийдуть татари, то ніхто тебе не оборонить, і всі ми коли не поляжемо, то підемо в пута. — Я вже краще знаю, що я роблю, — відворкнув підстароста вперто. — Ти дурень! — крикнув Тарас спересердя. — Наказуй собі в Черкасах, а тут ми наказуємо. Зараз мені рушайте на призначене місце, а коли не послухаєте, то проженемо за ворота в степ. Тоді поміряйтеся з татарами самі! Тепер марш! Старостинські люди побачили, що небезпечно перечити, бо Тарас говорив так різко, що погрозу міг вмить виконати, а тоді не побачити їм своїх Черкас. Пішли зараз під частокіл, а підстароста відразу кудись зник. Але Тарас не довіряв княжим людям і порозставляв їх гуртками поміж своїми людьми. Прибіг хлопець від Журавля: — Казав батько-отаман, що татари підступають під південний вал. В ту мить надійшли стада, їх завертали пастухи в ліс. — Поспішайте, хлопці, в ліс, бо татари вже близько. Заженіть їх далеко і пильнуйте, щоб не порозбігались! — гукав Тарас, стоячи при воротах. Погнали стада далі. Від південної сторони доходив гомін і перегукування. Прибіг іще другий хлопець від Журавля: — Головна сила йде від півдня, менша частина заходить від лісу на західний вал. — Хлопче, поклич мені швидко татарина Максима. Хлопець побіг. Незадовго прийшов Максим. — Максиме! Йди до Журавля на вітряк і там його заміни. Дивись, звідки татари будуть наступати, і присилай сюди хлопців із донесенням. А отаман Журавель хай сюди приходить. Татари підступили під вал так, що їх з лука не можна було досягти. Частина позлазила з коней. Кожний брав у руку ніж і ставав у лаву. Друга частина стала за тою лавою з луками. З бойовим кличем «Аллах! Аллах!» вони почали бігти щосили. Тепер загриміли рушниці, посипались кулі, а за ними стріли. Те саме зробили і татари, і хмара стріл полетіла на вал. Та нікому нічого не сталося, бо оборонців прикривав частокіл. Багато стріл упало на майдан, на церкву та на покрівлі хат. Татари бігли, мов нетлі до світла. Щораз нові лави наступали. Вони стали над ровом і почали перелазити. Тепер уходники привітали їх градом каменюк. Звідсіля не можна було стріляти з луків та рушниць, зате з обох наріжних городків падали густі рушничні постріли і клали ворогів у рів. Та це татар не спиняло. Щораз підходили нові лави. Вже рів заповнився пораненими і вбитими. Татари йшли по трупах і дерлись на вал. Тут отаманував Журавель. Він послав до Тараса на підмогу. Прийшли свіжі сили зі списами, бердишами та дрючками. Напевно татари почнуть через частокіл перелазити, а тоді хтозна-що буде. Менший наступ був на західному валу, де отаманував Дуб. — Давай, Тарасе, ще підмогу, — переказував Журавель, — татари вже на валу! Знову пішла підмога. На майдан почали знову падати стріли. А як татари перестали стріляти, хлопці та дівчата бігали майданом, витягали з землі стріли і носили своїм лучникам. Інші визбирували каміння. Тарас спитав Трохима: — Чи є у нас в селі які коні? — Є ті, що мали йти в роз’їзд, є і княжі. — Ти тут пильнуй, Трохиме, а я піду на вітряк роздивитись. Роби те, що отаман накаже. На вітряку застав Максима. У нього горіли очі вогнем. — Чого я тут сиджу без діла, Тарасе? Не буде тому кінця, і вони можуть увірватися в село. Дивись, уже на частокіл деруться. Розпорядись, щоб люди оборонялися з хат, коли б татари сюди попали. Ми зробім вилазку, Тарасе. Татари нічого так не бояться, як напасти на них ззаду. І то робім це швидко, щоб запізно не було. Вони вмить позлазили з вітряка. Саме тоді почали показуватися татарські голови над частоколом, їх кололи списами та били дрючками. Тарас підійшов до Журавля, що, закачавши рукави, бігав з одного місця в друге і гатив дрючком по лобах. Котрого зацідив, той злітав з частоколу, розвівши руки. Тарас сказав: — Отамане, держіться тут щосили, я роблю вилазку, а то ми не встоїмо! — Боже тобі помагай! — і побіг в інший бік. Тут був страшенний крик. Тарас послав Трохима по коні. Зібрався гурток з п’яти десятків і осідлав миттю коней. — Беріть рушниці та списи, а в кого шабля, то візьми теж. Сховались за церкву, бо ще деколи стріла на майдан падала. Відчинили ворота, погнались до річки та сховалися там під берегом. Ніхто їх не помітив. Ворота засунули знову. Уходники їхали по одному стежкою. Попереду гнався татарин Максим з довгим списом у руці. Відтак під’їхав під берег і висунув обережно голову. Стали якраз позаду татар, де ті залишили коней. Тепер виїхали на берег, Тарас поставив усіх у клин, і зараз пустилися спершу бігцем, а потім почвалали щосили поміж татарських коней і татар, що наступали. Таким чином відгородили татар від коней. Тепер зупинилися, повернулись направо і гримнули з усіх рушниць. З великим бойовим кличем «З нами Бог!» ударили списами ззаду. Татари дуже збентежились, не мали чим оборонятись. Вони йшли в наступ з ножами, та нічого ножем не вдієш проти довгого списа. А такий спис, коли конем розженешся, проб’є людину наскрізь, що годі потім його витягти. Але Тарас навчив своїх людей такої штуки, що вершник, не випускаючи списа з руки, проїжджав мимо вбитого і витягав спис з тіла, наче голку. Багато списів при цьому зламалося, тоді або били уламками, або кидали їх і бралися за шаблі. Татари, побачивши ворога позад себе, припинили наступ і почали завертати назад. Тепер Журавель згуртував своїх людей. Вони перелізли через частокіл, зсунулися з валів через колюче терня і вдарили на татар. Прийшли саме вчасно, бо татари вже оточили Тарасових людей великою силою. Вони відбивалися шаблями, але татар було стільки, що хапали коней за поводи руками, і не можна було оборонятися. Тепер Журавель прийшов виручати. Настала страшна рукопашна битва. Уходники роз’їлись, мов оси. Нікому не було пощади. Татари пішли врозтіч. А ще до того і татарські коні, налякавшись крику і розгону Тарасової сотні, повиривались з рук і розбігались степом. Настав повний розгром орди. Тарасові вершники гнались по степу за недобитками. Тоді почувся тривожний голос: «Татари в селі, вертайтеся!» Журавель повернувся. Він пригадав, що частина татар наступала з заходу, і погнався туди зі своїми людьми. Тарас скликав своїх і помчав туди ж. Виявилось, що тут по вилазці мало людей залишилось, і татари перемогли. Вони захопили ворота, відсунули їх і вдерлися всередину. В селі залишились майже самі жінки. Вони поховались поміж хатами і кидали на татар каміння, стріляли через вікна з луків, кололи списами. Татари встигли запалити дві будівлі. В таку страшну хвилину влетів, мов вихор, у ворота Тарас. Настало страшне пекло. Уходники боролись, мов поранені леви. Тарас літав майданом з окривавленою шаблею. З’явився саме тоді, як татарин підкладав горючий віхоть під церкву. Одним махом відрубав йому руку. Далі побачив, як старий Кіндрат оборонявся бердишем від татарина. Він був без шапки з розкуйовдженим сивим волоссям. Тарас визволив його і крикнув: — До хати, дідусю, сховайтесь, ми їм дамо раду, зараз надбіжить Журавель. Потім погнався під свою хату. Його мама стояла коло зачинених дверей з сокирою. Двоє татар виважували дрючками двері. І тих Тарас зарубав, що й не зчулись коли. Тарас був страшний. З затисненими почорнілими губами ганявся базаром, мов ангел смерті. Тепер він не був отаманом, що іншим наказує і за порядком дивиться. Він боровся мов звичайний козак. І кожний робив так само, кожний був сам для себе отаманом! Аж примчав Журавель зі своїми людьми, які зараз засунули за собою ворота. — Ні один не втече, — кричав до своїх, — бийте їх, собачу віру, хай нас не зачіпають! Різня тривала якої півгодини, а далі почали вгамовуватись, начебуря, коли вже добра злива пройде. Тепер обшукували всі закутки, виволікали татар на майдан і нещадно вбивали. Зараз відчинилися двері церкви, з неї вийшов панотець Атанас у ризах з хрестом. — Молімося, брати, та дякуймо Господові за перемогу, за те, що охоронив нас від загибелі. Начебуйний колос доспілого збіжжя, коли подує вітер, похилились голови уходників, вони стали навколішки на майдані і заспівали в один голос: «З нами Бог, розумійте, язици, і покоряйтеся всі, яко з нами Бог». Старий, сивий, мов голуб, Кіндрат Муха протиснувся через громаду до Тараса і обняв його. — Боже тебе благослови, люба дитино, всі знають, що ти зробив для громади, а мені ти життя врятував, спасибі, сину! — Кіндрат побачив на руці Тараса кров. — Ти поранений, моя дитино, — давайте йому рану перев’язати. — Не страшна ця рана, — усміхнувся Тарас, — коли ще ходжу, загоїться. Принесли зараз платину та води, розірвали рукав і перев’язали. Тепер відчув він у тілі велике безсилля, його відвели в хату до матері. Журавель порядкував далі. Треба було поховати трупи, бо спека була велика. Люди трохи відпочили, поживились чим було і взялися за заступи та лопати. Інші вивозили трупи за село. Цього разу не обійшлось уходникам так дешевенько. Було вісім трупів, а поранених дуже багато. Майже кожному другому щось дісталось. Під час метушні підстароста сидів на дзвіниці і звідти стежив за боєм та молився Богові, готуючись на смерть. Він не раз бачив бої татар під Черкасами, не раз треба було із замку відбиватись, та такого бою, як тут, він ще не бачив. Такої хмари татар він налякався і був певний, що село не встоїть. Та ось що вийшло: повний розгром орди через нечуване завзяття уходників, їх жінок і дітей. Тепер, як переконався, що нема небезпеки, зліз вниз і кланявся низенько всій громаді. — Слава вам, уходники! Коли б наш князь мав у своєму війську таких борців, певно завоював би ввесь Крим. — На Крим ми не підемо, — сказав Журавель, — але тут нікому не дамо собі в кашу дмухати. — Ваша правда, пане отамане. — От і бачите, вашмосць, на що наша вить іде: татари попалили наші городки, повивертали фігури, багато лиха накоїли, народ покалічили, чимало повбивали, а нам тепер про їх жінок і сиріт дбати слід. Треба буде нові городки ставити, поки підемо під озимину орати. Та й тут у селі кілька будівель згоріло з усім достатком. Ще хтозна, чи не буде шкоди в наших стадах, що в ліс загнали. А ще подумайте, що коли б орда на нашім селі не зупинилася, то хтозна, чи не застукала б до воріт черкаського замку. — Свята правда у ваших словах. Це я вже розкажу панові старості, і князя про це повідомлять. Я бачу, що ваше село справді охороняє наші Черкаси. Я б лише хотів говорити ще з тим вашим молодим героєм, що робив вилазку. — А хіба ж ти з ним не говорив учора на воротах? То той самий. Вчора вважав ти його нахабою, тепер він лежить поранений. Підстароста хотів ще щось сказати, та в цю хвилину привів Максим молодого татарина з зав’язаними позаду руками. — Ти де його взяв, Максиме? — Сховався в мене у повітці. — А це також татарин? — питає підстароста, вказуючи на Максима. — Так, — відповів Журавель, — та це вже наш чоловік, хрещений, оженився з нашою землячкою і зжився з нами усією душею. Дай, Боже, більше таких гарних громадян. Спійманого татарина взяли на допит і від нього довідались, що орда має великий страх перед тим селом, що обминає його здалека. Але воно заважає татарам у походах в Україну, і тому вони вирішили за всяку ціну його знищити. За те взявся один мурза, щоб відтак перед ханом повеличатись. Село татарам не на руку, особливо тоді, як вони вертаються з походу із здобиччю. Вони все побоюються, що уходники можуть перейти їм дорогу і розгромити. Ніхто не помітив, як Тарас уже був тут і слухав, що татарин говорив. Він у хаті довго не посидів. Умився, вбрав чисту сорочку, перекусив трохи, випив чарку меду і зовсім підкріпився. Та, почувши, що Максим привів ще одного татарина, цікавий був подивитись. Як почув, що татарин згадав про побоювання орди, щоб її, бува, уходники не розгромили при поверненні, лише усміхнувся. «Як воно гарно, що вони нас бояться… Нам цього якраз і бракувало». І гукнув громаді: — Цього татарина пощадіть для мене. Я його знаю і його батька теж. З нього ще люди будуть… Народ почав розходитись. Всюди в домівках оповідали собі про сьогоднішні бої. Вбитих товаришів позаносили по хатах, їм треба було влаштувати величний похорон. Підстароста пробув іще кілька днів у селі. Дали йому всячини на дорогу і провадили до Черкас, та багато людей з його дружини заявило, що хочуть лишитися тут. Даремно підстароста вмовляв і погрожував їм старостинською карою. Вони йому ясно відповіли, що нікому не хочеться вертатися з ліпшого до гіршого. Підстарості було не до смаку, що його дружина поменшала, а в степу не завжди може бути безпечно. В Черкасах заявив старості, що на вить від тих уходників треба покласти хрестик, бо нічого він не дістане.  

XV



 

Тарасові засіла тепер у голову інша думка. По тім, що почув від татарина, та по тім останнім розuромі орди він був певний, що зараз орда їх не зачепить і довший час буде спокій. За той час їх село зміцніє і побільшає. Але як татари сюди не прийдуть, то треба їх пошукати, а до того найліпша буде нагода, як орда буде вертатися колись із здобиччю. Вона десь тут, недалеко від Інгульця, проходить, значить, треба на неї засісти при переправі. Але про те, як орда зі здобиччю вертається, треба добре розвідати між своїми татарами. Трохи скаже Максим, трохи розвідає від того молодого татарина. Він говіркий, мов сорока на плоті, і все скаже. Той татарин звався Османом, походив з багатого купецького роду з Козлова, його батько перепродував невільників. Тепер він був під рукою Максима, котрий почав його вчити української мови та багато говорив йому про християнську віру. Він казав Максимові, що батько його дав би за нього викуп, щоб міг додому вернутися. Це Максим переказав Тарасові. — Тобі, Османе, бачу, між нами не подобається, — каже Тарас. — Я до такого не звик, та й за батьком мені скучно. — А що ти вдома робив? — Помагав батькові в купецтві, ми скуповували в татар бранців і продавали далі. Скільки їх через мої руки перейшло! — І тобі не сором в тому признаватися? Це ж погано торгувати людьми, мов худобою. — Чого ж соромитися, що в цьому поганого? Це ж вигідніше, ніж торгівля худобою. У татар-хижаків купують за що-небудь, а продають з великим баришем. А брати ясир — це воєнне право. — Ти розумій, що нам, християнам, цього невільно, це в наших очах гидке. Татарин похитав головою. — Ти не кажеш правди. Я знаю, що й християни людьми торгують, таки християнськими. До мого батька приходять по невільників різні християни: вірмени, греки, генуезці. Тарас аж сплюнув спересердя. Та не мав причини татаринові не вірити. Він говорив щиро і з переконанням, що так воно є. — А що б ти робив, коли б ми тебе пустили? — Те саме, що й раніше. Я одинак у батька і нічого іншого не можу робити, як те, що й батько робить. — Чого ж тебе батько пустив на таку небезпеку? — Я сам пішов потай від батька. Я хотів побачити той край, де такі виводяться гарні дівчата, де такі рослі та дужі чоловіки. Тарас не знав, що йому далі на це сказати. — Знаєш, Османе, це буде важко, щоб ти додому дістався. Хоч би ти й викуп за себе дав, — то хто з нас по нього поїде? — Це пусте. Ви впіймаєте якого татарина в степу — шкода, що ви декого не пощадили, їх можна було перепродати як християн, — тоді я послав би до батька листа, батько прислав би сюди своїми людьми гроші, а мене забрали б додому. Тарас подумав, чи справді так могло б бути. — А чи ти приймеш нашу християнську віру, охрестишся? — Чому ні? Охрещуся. Годі мені бути самому муслемом поміж стількома християнами. — А як ти вернешся додому, то що буде? — Е! Вдома я знову буду муслемом, бо інакше не можна. Мені батько не дозволив би. — А можна б так зробити, щоб тебе проміняти в батька на християнських бранців? — Чому, можна й так. Тих прислав би батько сюди, і десь у степу їх обміняли б, і ви мене туди вивели б. — Яка була б умова? — Кращих дав би менше, а звичайних більше, хоч би й сто. Тарас мовчав і думав над тим, що почув. Виходить, не треба спійманих татар нещадно вбивати. Отже, шляхом обміну можна багато християнських душ з неволі визволити. А він сам убив знатного якогось татарина, який обіцяв дати за себе викуп. То лише розпитати б добре, чи татарам можна вірити на слово. Ось привели б полонених для обміну в призначене місце, а вони зрадять, нікого не приведуть, та ще й цих заберуть. Тарас почав розпитувати відтак у Максима. Той запевнив його, що муслеми в таких справах додержують слова. Але і перед ними треба слова додержати. Вони вважають викуп і обмін за купецьку річ, що її треба додержати. Так завжди там водиться. — Але я не міг би бути посередником, — додав. — Чому? — Бо мені не повірили б, я ж відрікся Магомета і повірив у Христа. Як що до чого, мене міг би хтось убити. — А ходив ти коли походом у християнські краї? — Ходив, грабував, брав ясир, перепродував. Ну, але це вже для мене не гріх, бо я охрестився, а панотець мені сказав, що як хто охреститься, тому всі попередні гріхи прощаються. — А ти, Максиме, коли б попав ще коли між муслемів, покинув би християнську віру? — Неможливо. Я туди не попаду живим, бо мене певно вбили б. Та Настя б мені очі видряпала, не то… Я вже не татарин. Усе, що було, пропало. Тарас тепер почав розпитувати, які звичаї в татар у походах, яку вони беруть здобич, як повертаються… Максим розказував усе докладно. — А як вони вертаються, навантажені здобиччю, то такі неповороткі, як та скотина, що об’їсться. Тоді легко їх розгромити і здобич відібрати. Татарин небезпечний у великій масі на коні, коли не має нічого, крім коня, списа, лука, ножа або дрючка з кінською щокою. Зі здобиччю він неповороткий. Татари беруть здобич усередину. Самі йдуть попереду, позаду, по боках. Коли б удалося розбити їм бік, то вони вже дурні. — А як вони річку переходять? — Коли вони самі, значить без здобичі, то пускаються в річку вплав. Роздягнеться, прив’яже клунок коневі до хвоста, сам учепиться гриви і пливе, хоч би вода найглибша. Татарські коні вміють добре плавати. А коли зі здобиччю вертаються, то вже не так. Тоді вони збивають плоти, стягають туди вози зі здобиччю і так переправляються. Звичайно приходять на переправу надвечір, тут ночують, а зранку лаштують плоти. Часом плоти готові лежать десь у комишах, бо переправи є в одних намічених місцях. А коли нема, то треба влаштувати. Одна частина орди переходить на другий берег і там жде. Часто заступає їм дехто дорогу, і та частина має ворога відбити. А коли вже все готове, тоді перевозять попереду бранців, бо це найцінніше, потім вози з награбованим добром, опісля худобу, а наприкінці і друга частина пускається вплав. — А де такі переправи? — Найважливіша переправа через Дніпро. Там є більше таких місць, де можна переправитись, — ну, а відтак інші річки — Інгулець, Буг, Дністер, теж велика річка… — А в якому місці є переправа через Інгулець? — Звідсіля досить далеко. Треба їхати понад Висунь, перейти його. Відтак лежить велика та широка балка. За тою балкою переправа. — Колись мені покажеш. — Чому ні, покажу. Максим зараз здогадався, чого Тарасові треба. — Я знаю, Тарасе, що ти думаєш, — усміхався він. — Воно справді можна. І вдалось би та добре окупилося б. Я був разом з загоном аж на Покутті. Добре ми тоді поживились. Скільки ми золота та срібла набрали!.. Уся біда в тому, що звідсіля до переправи далеко, і ми не знатимемо ані коли татарський загін на грабунок їде, ані не знатимемо, коли вертатися буде. Треба сидіти комусь у тій балці і пильнувати. А там, у тій балці, сидить якийсь старий татарин, сивий, мов голуб, нічого не затаїться перед його оком і перед його злючою собакою. — А той татарин помагає своїм? — Певно, що помагає, вони ж його там на те держать, щоб їх добра пильнував, йому дають всячину, а в нього купують цілюще зілля та мед. — Я мушу з цим дідом познайомитись. — Цього я тобі не радив би, бо певен, що він з нечистою силою знається. — Зараз, Максиме, поїдемо туди з кількома товаришами. — А балка? Я не мав би охоти туди заходити. — Ми її обминемо куди-небудь. — Хай буде й так. На цьому розійшлись. Тарас зараз сказав це Трохимові і ще двом товаришам та взяв з них слово, що нікому про це не розкажуть. І справді другого дня поїхали, узявши харчів на дорогу. Журавлеві сказав Тарас, що відправляється на роз’їзд у степ. Вони їхали берегом річки до того місця, де Висунь впадає в Інгулець. Опісля побачили вершки дерев, що росли в балці, спустились над берег Інгульця, туди проїхали самим краєм балки. Максим пояснював, що дідуган живе вище, і нічого його боятися. Вкінці добрались до переправи. Тут обидва береги були такі плескаті, що й юзом можна на воду з’їхати. На другому боці простягся широко розлогий степ і кінчався десь далеко на обрію. Тарас розглядався пильно і все добре запам’ятовував. На берег не радив Максим виїжджати, бо там, певно, побачить їх той самий чорт. Але Тарас не втерпів, щоб не вийти на берег пішки і не роздивитись. Він помітив, що в тому місці не росла трава така, як у степу. Тут було місцями повно високого хабаззя, місцями не було нічого. Запримітив тут попелища. Значить, татари ставали тут обозом, і то ще недавно. Зайшов, ховаючись поміж високий бур’ян, аж над берег балки. Вона була дуже велика, поросла старим лісом. Цей берег був стрімкий, з нього виступали каменюки, великі, наче хати. «Найкраще було б сховатись у балці, як татари вертались би, а вночі на них наскочити. А що з дідом зробити? Авжеж, коли покажеться, що він татарський поплічник, треба буде його кудись запроторити». Розглянувши все гаразд, Тарас відправився на переправу під берег Інгульця і зараз вернувся з товаришами до села. Ця думка не виходила Тарасові з голови. Але він ні перед ким її не видав. Була вже пізня осінь. Замість спалених, з’явились нові городки. В полі обробили все, хліб звезли до села і поскладали в скирти. Зараз у Пилипівку взялись морози і нападало доволі снігу. Зима почалася раніше, як собі люди міркували. Тепер звозили з лісу дерево на паливо вже саньми. Одного такого дня вибрався Тарас з Трохимом до тої балки пошукати того татарського чорта, про якого говорив Максим. Вибралися дуже рано, бо днина була коротка. Приїхали прямо над балку менш-більш навпроти місця, де мав жити той дідуган. Вони роздивилися по балці. Безлисті дерева стояли, мов мертві, вкриті млою і снігом. Долом було повно снігу, так що не можна було зміркувати, куди б перейти на другий бік. Ніде не було сліду. Вони почули під другим берегом гавкіт собаки. — Як тут є собака, то буде й людина, — сказав Трохим, — ану роздивімся. Дивились, як би з’їхати з берега, та це здалося неможливим. Берег був стрімкий, мов стіна. Вони поїхали далі, та потім роздумали. З ’їдуть з берега, та хтозна, чи конем переїдеш. Лишити б тут коні і піти пішки, але ж небезпечно самих коней лишати. — Ні, Трохиме, добре, що ми слід знайшли. Приїдемо сюди ще з іншими, тоді залишимо тут коней і підемо обидва пішки… А дивись лишень — там під берегом видно смужку диму. Дим справді виходив десь щілиною і здіймався вгору. — Отож ми вертаймося, а незабаром, може, і завтра, приїде нас більше. Та на другий день настала відлига, почав іти дощ. Так тривало кілька днів. Тарас розповів Максимові, що відшукали місце в балці, де живе дідуган. — Я б вам був сам показав, та я його боюся, бо він з чортом руку держить, і татари мають перед ним страх. Я б вам радив покинути цю думку. — Вдень хрещеним людям нічого чорта боятися, — сказав Тарас, — а з людиною, коли б того треба, дамо собі раду. Нас піде туди двоє. Як знову погода поправилась, Тарас узяв іще двох товаришів, і вони поїхали ранісінько до балки. На тому самому місці почули гавкіт собаки і побачили смужку диму. Тарас з Трохимом узяли списи в руки і пістолі та зсунулися з берега вниз. Тут загрузли в сніг вище пояса, а треба було пробиватися далі. Місцями йшли поверх примерзлого снігу, місцями загрузали. Вони пробували списом промостити собі дорогу, поки не зійшли до дна балки. Тепер почали йти вгору. Два товариші, що стояли коло коней, бачили їх крізь безлисті галузки дерев. Нарешті, як добре вже попріли, дісталися на другий берег. Тут з-під берега стирчало велике каміння, наче скелі, присипане снігом. В тім березі побачили чорну щілину до якоїсь печери. Звідси вискочив великий собака і почав до них прискакувати. Хлопці обганялися списами. — Який там чорт швендяється? — почувся з печери старечий голос по-татарськи. — Чорт удень не ходить, — відповів йому Тарас теж потатарськи. — Та ти, чоловіче, краще зробиш, як вийдеш та уговкаєш собаку, а то, далебі, списом проколю цю влізливу тварюку. Тепер вийшла з печери чоловіча постать. Був це старезний дідок у високій татарській шапці, з сивою головою та бородою. Був він одягнений увесь в овечий білий кожух догори вовною. Здавалося, що те волосся виростало з його тіла, бо одежа щільно прилягала. В руці держав короткий спис, з-за пояса стирчав такий гострий ніж, що аж блищав. Старий заслонив долонею очі від світла, котре його разило, і дивився на них. — Ходи сюди! — замимрив беззубим ротом по-татарськи. — Ходімо! — сказав Тарас до Трохима по-українськи. — Як ти хрещений, — обізвався дідок по-українськи, — то говори до мене хрещеною мовою, якої я вже давно не чув. — Здорові були, діду! — сказали обидва і поклонилися шапками. Дід заспокоїв собаку, наблизився і почав до них уважно придивлятися. — Здорові, хлопці! Ви, певно, будете з того села уходників, що тут недалеко в степу розляглось… — А хіба ви знаєте про наше село? Ми вже тут п’ять років живемо, а ви, діду, до нас ні разу не заглянули. — А хіба мені вас треба? Про село я знаю від татар. Знаю, що вони кілька разів хотіли вас загорнути, та не вдалося. Ви здорово б’єте, і вони мають перед вами страх. Але ви таки не встоїте, як прийде їх велика сила. І сліду по вас не останеться. — Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось. — Та чого ви в цю самітню до мене забрели? — Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть. — У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі. — Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо. Старий махнув рукою і замимрив: — Ходіть. Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь, і було тьмяно. Дід підкинув скіпок, і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне. Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів. Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево та скіпки. На столі були два глиняні горщики, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами. — Коли вам хочеться сідати, то сідайте на ослоні, я на пеньку присяду. А як ви голодні, то дам вам по кришці меду та в’яленої риби. Тепер, либонь, піст, тому не даю вам вудженини. Більше в мене нічого немає, вибачайте. — Спасибі, діду, у нас є дещо в торбі, що на дорогу взяли, ось ми вас почастуємо горілкою та пшеничним хлібом. Тарас добув з торбини пляшку, хліб і поклав на стіл. — Дай, Боже, дідусю! — перехилив Тарас чарку та зараз налляв і подав дідові. — Спасибі, що пошанували мене, старого. Випив чарку і взяв хліб. Він його понюхав. — Як гарно пахне, справді. Вже й не тямлю, коли такий їв. Еге ж! І ковбасу привезли. Та тепер піст. Ну, спасибі!.. Видно було, що старий був з цього дуже радий. — То ви, діду, знаєтеся з татарами? — спитав згодом Тарас. — Як не знатися? Я сиджу при їх дорозі, і щороку ті грабіжники проходять мимо туди й назад. — Переходять через балку впоперек? — Куди пак! Можна б місцями переїхати одинцем, але вся орда не перейде. — І нічого вам не роблять злого? — Якби так було, то я б уже давно не жив, бо вони не вміють церемонитись, — відріжуть башку, мов горобцеві, — засміявся дід, — але вони мене вважають за свого, за татарина, бо я так по-татарськи говорю, наче їх брат. Я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос. — А не скучно вам, діду, без людей? — Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю. В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю. — Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати. — Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте. — А довго ви, діду, в цій балці живете? — Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай. — Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо. — Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий. — У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти. — Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба Бог та я. Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться. — Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш. Старий під чаркою повеселішав і лише підморгував на слова Тараса. — Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ, та ще і стільки коней чи худоби. — Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду. — А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев’яносто літ зроду. — Пусте! Ми коня приведемо, або й возом чи саньми приїдемо. — Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте. — Ще чарочку, діду, потім добре спати будете. Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку. — Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть. От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли. — Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзало. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі. — Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо. — Е! Ще є час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть. — Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости. — От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під Божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь. — Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під Різдво до нас привеземо. Почуєте колядок. — Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене. — Він вивів їх з печери та просльозився. — Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти. Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав: — Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар, та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться. — Шкода, що він нам зараз не показав тої печери, — зітхнув Трохим. — Хто знає, чи дід нас не обдурив? — Чи це правда, то ми цього не вгадаємо, поки не побачимо, але так відразу не можна було наполягати. Дід зараз став би сторчаком, і нічого з цього не вийшло б. Старих людей треба знати. — Хто цей дід може бути? — Господь його знає. Якийсь степовик-пустельник. Може, за великі гріхи покутує. Але помалу ми розвідаємо, лише старого треба задобрити. От ми найближчим часом привеземо такого гостинця, що старий буде радий. Лише ви, хлопці, запам’ятайте собі добре і ні перед ким ні словечка, де ми були і про що довідались. На другий раз привезли старому барильце горілки з медом, пшеничного хліба, буханців, медяників, сала, ковбаси, борошна на галушки і куліш, а також білизну, бо помітили, що дід ходив без сорочки, лише в кожусі. Дід, як побачив такі дива, дуже зрадів. — А Бог би вас благословив, мої діти, от обдарували старого, буде й у мене свято. Та от ви останнього разу забули забрати пляшку з горілкою. Вона стоїть на тому самому місці. Я не чіпав, бо це не моє. — Діду, — сказав Тарас, — та ми навмисне для вас її залишили. — Я цього не знаю, а чуже для мене — святе. Старий випив чарку, повиносив з комори що мав та почав їх пригощати. І зараз розбалакався. — То у вашому селі ви все це маєте — і борошно, і полотно? — Дідусю, у нас два млини-вітряки та ще й млин на річці. Ми все маємо, чого нам треба, чого душа забажає. От, дідусю, переберіться до нас у село та заживете на старості літ, нічим не турбуючись. Ми для вас не пожаліємо хліба-солі. — Е! То ви так від себе говорите, а інша річ, чи ваші батьки захочуть непотріба годувати. — У мене батенька давно немає. Я сам собі господар і прийму вас, діду, в хату. Я буду радий, як ваша досвідчена голова мене при нагоді порятує. — Спасибі, синку, ми ще про це побалакаємо. — Але на Різдво таки вас перевеземо, діду, в наше село. У нас дуже весело: колядок послухаєте, в церкві побудете. — Ой, то, то! Цього я дуже бажаю… таки поїду, коли візьмете. — Поїдемо саньми. Діду, ви казали нам про ту велику печеру. Чи не можна б її тепер побачити? — А нащо тобі її треба? — Я собі таке подумав: коли б нам скрутно стало перед ордою, то щоб було де сховатись… Ну, дідусю, ще чарочку. — Сховатись було б де, — сказав дід, обтираючи губи, — але це дуже далеко від вас. Поки сюди встигли б утекти, то татари б вас геть порозбивали. — Це пусте. Можна б заздалегідь сюди перебратися, тільки я не знаю, чи ціле село помістилось би. Мені здається, що це неможливо, щоб така велика печера знайшлася. — А що ти скажеш на те, коли в мене не одна така печера? — Не можу цьому повірити, поки не побачу. Старий почав сміятись. — Хитрий ти чоловік, та не на такого натрапив. Я знаю, що ти печеру хочеш побачити, й тільки так мене випробовуєш. Та я тобі і без цього покажу. Ходімо зараз, коли хочеш. Тарас досягнув, чого хотів. Дід узяв смолоскип, кресало та віхоть соломи. Він повів хлопців трохи далі від своєї печери. Прийшли в таке місце, де було просторіше. Тут росли кущі ліщини. Поза тими кущами була щілина, через яку просунулись. Йшли так довго якимись сіньми, аж вийшли на просторе місце. Дід викресав вогню і запалив смолоскип. Хлопці опинились у великій печері, краю її не було видно. Стеля була дуже високо. Тут звідкілясь дув вітерець, бо світло смолоскипа хиталося, і чути було свіже повітря. Дід почав обводити хлопців попід стіни, з яких стирчало каміння, наче в мурі. Вони так довго ходили. Звідсіля вели різні печери в сторони, так що можна було заблудитись. — Дивіться! По цих закутинах можна всього добра наскладати, що й цілий рік прожив би. — А звідкіля взяти води? — зауважив дехто. — Є й вода, та трохи далі. Тут джерельце випливає, а куди воно пливе, то ніхто не вгадає цього. — А татари до вас, діду, заходять? — Кожного разу. Вони вважають мене за свого і нічого передо мною не ховають. — І говорили кожного разу, як ішли наше село добувати? — Говорили, і кожного разу я потерпав за вас. Тому чотири роки буде, як привів їх сюди якийсь потурнак, його Ібрагімом кликали. Він тут у мене переодягався за нашого в лахміття та й пішов вас зрадити. А потім мені татари казали — ті недобитки, що то він їх зрадив і в таку матню завів, що ваші уходники всіх побили. Не знати, що з ним сталося? Татари погрожували, що як його впіймають, то з живого шкуру злуплять. — Ні, діду, то не так було. Він сам себе зрадив, бо заходив у шатро до тих кількох татар, що в нашому селі жили. А мій товариш, от цей Трохим, вислідив, а я підслухав, та й ми все знали наперед і обдумали всю оборону. Ібрагіма ми спіймали живого і присудили на кіл посадити. — І посадили? — Відай, Бог того не хотів, бо він утік на дерево, та й упав, і так поламався, що сам здох. — Це дуже цікаве для мене. Та, голубе, скажи мені, де ти навчився татарської мови? — Я не був, діду, в Криму, а таки навчився від одного татарина, що до нас пристав, вихрестився і одружився з нашою молодицею Настею. Вже й діти є… — От які штуки ви вмієте. Тепер мені дуже цікаво побачити ваше село та й вас усіх пізнати. Не дивно, що вас орда не могла взяти. Скільки разів верталися ті недобитки, то я дуже з цього радів. Тепер вас обминають. — А коли б так, діду, вони ще коли захотіли нас застукати, ~ чи ви б нас не остерегли? — Та як? Це далеко, не забіжу, послати не маю кого, а фігури таки в мене не може бути. — На це ви видумаєте спосіб. Коли тут є де у вас сховатися, то ми посилали б кожного літа на зміну до вас одного з наших, щоб коло вас жив, а в слушний час — на коня і дав нам знати. — Це гарно ти придумав. У мене є де сховатися, мені самому було б веселіше і вам безпечніше, не треба б людей по фігурах томити. — А коли б так татари верталися зі здобиччю, а нас можна про це звістити, то чи могли б ми попробувати їх розгромити та здобич відібрати, і християнських невільників визволити? Старий почав крутити головою. — На це треба б зо дві сотні добрих лицарів. Правда, татари, вертаючись зі здобиччю, дуже неповороткі, лізуть рачачним кроком, але все ж таки з чим-будь не можна їх зачіпати. — Не турбуйтеся, діду, в нас може бути три сотні добре вишколеного і озброєного війська, у нас уже козацтво завелось. — А ти мені говорив, так щось собі пригадую, що у вашому селі не буде більше як триста душ. Хіба у вас ні жінок, ні дітей немає? — Чому я так говорив, то я потім поясню. А тепер, дідусю, бувайте здорові, перед Різдвом ми приїдемо сюди саньми з кожухами, повеземо вас у село на свята, та заколядуємо. Та скажіть іще, дідусю, як вас кликати? — Я Гараськом звусь. А як ваше село величають? — Ми його ще не назвали. Старшина вирішила, що його назвуть іменем того уходника, що для села найбільше послужить. — Дай, Боже, щоб воно назвалось Тарасівною.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка