Андрій Чайковський на уходах



Сторінка16/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.2 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

VI



 

Спокійно пливло життя на Січі з того часу, як запорожці на спілку з донцями пішли у Крим помститися на орді за кривду своїх братів. Козаків осталося мало. Вони робили свою службу. Виїздили на роз’їзди, держали на Січі поготівлю, ловили рибу. Тепер було на Січі просторо, бо базар здебільшого опустів. Крамарі не мали багато покупців — пороз’їздилися. Мали, напевно, повернути, коли повернуться козаки з щасливого походу з добичею. Тоді можна буде добре заробити. У школі наближався річний відпочинок. При кінці мав відбутися шкільний екзамен, на який сходилася січова старшина і приїздили батьки тих дітей, що з паланок, розсіяних на широких запорозьких землях. Хлопцям уже навкучилася школа. Кожен мріяв про се, коли поїде звідсіля в край широкий або на який козацький хутір. Навіть ті сироти, що не мали кревних по паланках, виїздили, бо їх дуже радо брали до себе хуторні сімейні козаки. Було так, що кожен з тих, що мав батька на хуторі, брав зі собою ще одного-двох товаришів, а кому з сиріт не пощастило, того брав перший-ліпший козак, у якого був хутір. Школярі, їдучи на село, брали з собою книжки, щоб було з чого людям прочитати. Були то переважно книжки церковного змісту. Народ слухав залюбки слова Божого і задля того школярів любили усюди. У кого на хуторі були малі діти, то тих вчили азбуки і підготовляли до школи. Бо треба знати, що вкраїнський народ усе дуже любив науку і кожний хотів бути письменним. По селах України, де лише ляхи не поклали своєї руки, закладено при кожній церкві школу для дітей. Особливо це було на землях запорозьких, куди рука ляцька не сягала. Тільки у тих селах, що були близько самої Січі, козаки посилали своїх дітей до січової школи на науку. Андрій їздив щороку у козацьку паланку у хутір сотника Тараса Жмута. Той знав добре Андрієвого батька, у походи морські разом ходили і тепер, як його не стало, старий сотник або сам приїздив по хлопця, або посилав по нього свого довіреного козака Явтуха Насипаного. І того року Андрій був певний, що поїде до сотника на канікули. Він дуже багато розповідав Івасеві про сотника і його сім’ю. Та Івась замість радіти, був сумний, а раз так промовив: — Ти, Андрію, поїдеш, а я сам остану і нудыувати буду на Січі. — А хіба ж ти не поїдеш разом зі мною? — Як мені їхати? Хіба мене чужого приймуть у сотника? Тобі друге діло. Ти козацький син, твій батько лицарем був, а я син панського підданця, я се добре розумію. — Ах ти, баранчику кучерявий! Та хто тобі такого намолов? Хіба не знаєш, що на Запоріжжі нема ні панів, ні підданих? Тут усі рівні, а коли ти сюди попався, то й ти усім рівний. А то б то гарно було. Слухай! Сотник мене любить, а коли я скажу, що ти мій приятель, то й тебе прийме щиро. Хліба у сотника досить. Минулого року я возив з собою до сотника Грицька Жука, та сього року він їде куди інде, а я тебе беру з собою. Розумно? Та Івась ні раз не хотів на се пристати. Він був дуже на се вразливий, щоб людям у вічі не лізти, нікому не накидатися, не дивитися, де з комина куриться. Так вчив його батько змалку і так він усе робив. Тому-то він поклав — нікуди не рушатися. Приходило йому на думку поїхати до батька у Гаврилівку, та воно було страх далеко. З ким переїде через сей без краю степ, де він тільки біди зазнав. Коли б справді попав у Гаврилівку, так певно не доведеться більше у школу вернути, а він дуже полюбив і школу, і науку, і товаришів. А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка. Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його брат Максим і буде їм обом якось відрадніше. Усі його побоювання на випадок повороту в Гаврилівку піддав йому брат Максим. Він добре тямив порядки в Гаврилівні. Знав добре недолю своїх братів-селян, панських підданців. Від тих гараздів мусив тікати, хоч як тяжко приходилось кидати свою хату, рідного батька та сестру, котру так дуже любив. Бувало, Максим виведе Івася на січові вали, посідають там і він йому розказує усе. А Івась хоч не одно з того бачив, та не міг тоді гаразд розуміти. Тепер йому усе прояснилось, стало зрозумілим. Жаль йому було, що нарід тільки терпів від панського лихоліття, а на се не бачив він ніякої ради. Приходило йому на думку, щоб так ще батька спровадити на Січ, та що ж зробити з сестрою? Жінкам не вільно на Січі жити, він се знав. Хіба ж її оставити самітньою без ніякої опіки? І так погано! Та хай воно буде що хоче, але вертати йому в Гаврилівну ніяк. Тим часом зближався кінець шкільного року і дорічний екзамен. Школа ладилась до того заздалегідь. Хлопці вчились співати. Вчили їх всіляких віршів, бо шкільному отаманові дуже залежало на тім, щоб його школа показалась перед світом не гірше київської. Він знав, що ті гості, які сюди поз’їздяться, були теж на пописах київської школи, люди бувалі і чим-будь не вдоволять себе. Отаман працював сам і підганяв своїх підручних. Робота була в цілім розпалі, поки не наспів день іспиту. Гості з’їздилися з усіх поблизьких паланок. Поприїздили паланчані отамани, полковники, сотники, знатні запорожці, а кожний з десятком або й більше своїх козаків. Гості примістились по куренях, або таки на базарі порозпинали свої шатра. На Січі стало гамірно. В день екзамену прибрали хлопці січову школу, замаїли зеленню, висипали поміст свіжим білим піском та заквітчали зіллям. Рано відправив січовий священик службу Божу, на якій школярі співали. У церкву посходились гості і козаки. Гості були святочно одягнені, у червоних, жовтих, синіх, малинових жупанах, в багатих контушах, оперезані шовковими поясами, в чоботях-сапянцях на срібних підковах. Турецькі шаблі звисали до самої землі. Усі були чисто виголені з великими вусами і довгими чубами на головах. Усе то були товариші славного низового-війська запорозького. Вони побували колись у Січі та тепер, хоч поженились і жили по хуторах та зимовиках і не могли мешкати на Січі не перестали бути товаришами. Кожен мав тут свій курінь, до якого належав. Він і далі вважав себе сином матері-Січі і на кожний зазив кошового батька зобов’язаний був ставитись і робити те, що старшина наказала. Гарно було подивитись на ті лицарські постаті, на ті чубаті лицарські голови, що готові були піти під топір для добра Запорожжя, для козацької свободи, волі, рівності і братерства. Служба Божа правилась з великою врочистістю, з двома дяконами, які мали славу гарних співаків. Коли стали читати Євангеліє, козаки виймали шаблі на голо і так перестояли увесь час на знак, що вони готові усі стати в обороні християнської віри, в обороні святого Євангелія. Такий був козацький звичай. По Євангелію отець архимандрит січової церкви виголосив проповідь. Він повітав невиданих гостей, вітав їх від імені Січі, розповідав про вагу освіти та науки і з тим звернувся до школярів. Наприкінці просив панів запорожців сімейних, щоб не забували про потреби школи, та щоби не цурались тих бідних сиріток січових і позабирали їх з собою на село. Запорожцям ся мова дуже подобалась і кожний поклав собі забрати у свій хутір хоч би і половину школярів. По службі Божій, пішли усі в школу. Тут отаман шкільний привітав гостей вченою мовою та просив прислухатись пильно до екзаменів, придивитись до тої тяжкої праці. Гості і січова старшина посідали на почесних місцях, школярі посідали на своїх — і розпочався екзамен. Хлопці читали, переповідали прочитане, говорили вірші, співали. Наприкінці виступив найстарший віком школяр з вченою промовою до зібраних гостей, до батьків січових, до вчительства з подякою. Не один батько, бачучи, як його синок відповідає, аж горів з радощів. По екзамені пішли гості до січової старшини на обід. Кожний складав при тім грошевий даток на школу, який зараз записували бакалаври у реєстр для порядку. Тепер хлопці розбрелись по усіх усюдах, шукаючи своїх. Пішов і Андрій шукати за Явтухом. Він був певний, що сотник напевно його прислав. Івась хотів напослідок не відлучатися від свого доброго товариша, бо й так прийдеться їм довгий час жити окремо. Знайшли Явтуха на базарі. Він купував усячину, що йому доручив пан сотник купити. Андрій його помітив по високій шапці з червоним верхом та по довжезних вусах, що звисали у нього, мов дві мітелки. Хлопці пішли до нього навпростець, пробираючись крізь товпу. — Ге-ге-ге! Здоровий був, хлопче, я саме за тобою приїхав, пан сотник жде на тебе. Еге-ж, виріс ти, небоже, за цей рік, — обертав Явтух Андрія на усі боки. — Та казав тобі пан сотник, щоб ти ще якого школяра з собою взяв, так як торік, та ще якусь книжку, підожди — забув, далебі забув… Ось старий дурень я, не вгадаю. Підожди, якось дуже по вченому… Підожди… — Явтух засунув шапку на потилицю і штовхав себе пальцем по лобі… — Ти підожди, голубе, я таки нагадаю, а то пан сотник полає… підожди… ще коли я був за воротами, пан сотник гукнув мені вслід… підожди, я нагадаю. Зле чоловікові без письма, ось геть забув… Та я таки нагадаю… Ось тобі, Андрійку, трохи грошей, купи собі на базарі, що вгодно. А я поки що заорудую своє, та й прийду по тебе, а може, й книжку нагадаю. Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем по лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. «Осавул казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову», — закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром. А хлопці пішли у свій бік. — Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того. Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути. Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло багатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збиратися. Довго прийшлось їм ждати, заки з’явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою. Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія. — Ну, що, Андрійку, знайшов товариша? — Знайшов, от сей поїде, — і показав на Івася. — Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати? — Івась. — Ну добре. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога неблизька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то юзом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда? Івасеві було якось ніякою і він не знав, як рішитися. Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати. — Ге-ге-ге! — гоюрив Явтух. — Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, еге ж! — А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю. — Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю. — Явтух знову ипуркав пальцем до чола. — Так якось по-вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається… от і забув… Та ти підожди, я нагадаю. — Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі. — Щось… щось начеб нагадав. Щось таке: мені ні… а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес… — Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю, — каже Андрій. — Щось воно до чорта подібне, Господи, прости гріха невідучого, або до чести… одно з двох. — Може «Минеї четьї?» — Далебі, що так, — скрикнув Явтух. — Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв… На ж тобі ще п’ятаків… Та ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу… Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов реп’ях кожуха. — Підожди дядьку, — сказав Андрій, — мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме. — Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника! І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити. Його голос чути було ще за січовими воротами. Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро. Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже: — Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що? Знаєш, яке моє читання. — А ти будеш слухати та й годі. Ну, збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати. Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки. Надвечір вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою. — Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу. І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку. Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі. Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив. — Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити. — Хай би не відміняв, — говорив Явтух, — то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як! І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти. Але то було зайве, бо усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко. — Хай тебе поцілую, — усміхався Явтух, — ти кучерявий, як там тебе. А що, Андрійку, книжка є? Знову забув, як називається… Максиме, брате, ще ходім на чарочку… Однуоднісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв… ге-ге-ге! — Чарочка… Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати, — сказав Максим. Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути. На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити: — Ге-ге-ге! Пора вставати, школярі, в дорогу! Вони посхапувались і стали одягатися. Відтак забрали свою мізерію і потягли на базар. На Січі ще усе спало. По валах та біля воріт походжали вартові козаки з мушкетами. Вартовий відчинив ворота і вони подалися на базар. І тут ніхто ще не прокинувся. Брами були позамикані. Над рікою стояли рядком вози приїжджих козаків. Коні паслися на невеличкій леваді. Деякі стояли з повислою головою і куняли. Коло коней лежали на траві візники і здорово хропіли. Явтухів віз вже був запряжений трьома кіньми. На возі куняли три козаки. Один осідланий кінь припнятий був до воза. Надворі було ще сіро і стояв легенький туман. — Поганяй, Степане, над ріку до переправи, ми там зараз надійдемо, — кликав Явтух. Степан прокинувся, узяв в руки батіг та віжки, цмокнув, і коні рушили поволі з гори над берег ріки. Тут стояв на припоні великий пором. Недалеко під шатром спав перевізник. — А ну-ко, козаче, перевези нас на той бік Дніпра, — гукав Явтух. Під шатром перевізник замурмотів, а далі виліз і став протирати очі та голосно позіхати: — Яка чортова мама шляє вами так рано? Не дасте людині переслатися. — Погано, козаче; коли ти божу днину від чортової мами починаєш, замість перехреститися як слід — погано! Коли б ти не був перевізником, я би тебе не чіпав, а так вибачай, обрали тебе грибом, дак полізь у кобелю, будь ласка, а на добрих людей не гримай. Нам теж не хотілося рано вставати та годі. Козак видивився на Явтуха, не знаючи, що казати. Він швидше надіявся, що Явтух почне лаятись, а може, й до чуба прискочить, а той прочитав йому проповідь не гірш попа у церкві. Явтух підійшов до перевізника і заплатив за перевіз. Відтак Степан заїхав возом на пором. Коні зразу лякались йти, форкали, стригли вухами і нюхали поперед себе, а далі пішли. На поромі задудоніло. Перевізник прикликав ще своїх двох помічників. Узялись за довгі жердки і стали помалу відбивати пором від берега. Вода була рвуча, і пігнала пором скосом насеред ріки. Пором колихався. Перевізник стояв при кермі і командував своїм помічникам, в котрий бік брати. Пором приплив до другого берега і вдарив об нього. Відтак трохи відскочив. Один помічник вискочив на берег, притягнув пором до берега вимощеного дошками і прив’язав линвою до палі. Степан виїхав на берег. — Здорові будьте, добрі люди, — гукав Явтух, сідаючи на віз, — не згадуйте нас лихим словом! — Щаслива вам дорога. Боже провадь! Тепер виїхали на берег і дали трохи коням віддихнути. Перед їх очима простягався широкий безкраїй правобережний степ. — Ти, Семене, сідай на свого коня і їдь передом і дорогу показуй. Семенові не хотілося злазити з воза, де добре було куняти, та мусив. Він скочив на коня. Степан замахнув батогом і трійка рушила з місця посеред високої степової трави, з якої сипалась густо роса. У степу було свіжо. Усюди розходився запашний запах степового цвіту. Явтух сидів біля погонича і курив люльку. Хлопці сиділи плечима до нього і розглядалися по безкраїм степу. — Я вже не раз туди їхав, — каже Андрій, — а таки не потрапив би на слід. — У степу можна зі шляху збитися, — каже Івась. — Дядько, який досвідчений козак, а збився з дороги серед густого туману. Та він казав, що то не через туман поблудив, а через нечисту силу, що поглузувала над ним. — А ти як кажеш? — питає Явтух. — Чи туман, чи нечиста сила? — Звідкіля мені це знати? — Як звідкіля? Вчений народ, усе знаєте із сих книжок, наш брат на те сліпий, що у тих закарлючках виведено. — Ми не знаємо, — відповів Андрій. — Ти, Андрійку, не крути, не закривай перед нами сліпими правди Божої, вона не тільки про вас вчених у божих книжках написана. Я спитаю тебе так просто: є на світі чорт чи нема? Ну, кажи! — Я чорта зроду не бачив. — Не бачив? От і штука. Ти не бачив, бо ти ще дітвак, та й гріхів на твоїй душі нема великих, хіба що товариша у школі за чуба смикнув, а є такі люди, що й бачили чортяку і то не одного, а цілий чортовий курінь. Еге ж! Сліпий сонця не бачить, а воно таки є і другі його бачать, ось юно як. Коли є Господь-Бог на небесах, то мусить бути і чортяка у пеклі. — Та ми, дядьку, не в пеклі, то й не знаємо. — Бе-бе-бе, ти не мудруй, ось як я від старих людей чував. Чортяка у пеклі свою січ має, то правда. Його посилає Люципер, що є у них кошовий, на землю людям пакостити, та на гріх наводити. А Господь небесний сотворив таку птицю, півня, що своїм голосом чортяку проганяє. — А ти, дядьку, бачив коли-небудь чорта? — А коли б не бачив, то й не говорив би. Я не люблю брехати. — Та розкажи ж нам, будь ласка, дядьку, як ти чорта бачив? — просили хлопці. Явтух мовчав, покурюючи люльку. — Ге-ге-ге! Слухав би, а відтак, як ніч настане, то мурашки підуть поза спину, та й лякатись будеш. — А ти таки, дядьку, не церемонься та скажи, як ти чорта бачив. — А ось як: пішов з товаришами на лови. Пішли у степ, аж дрохва зірвалась. Ну, велике діло дрохва, звичайно птиця, так як і журавель або ворона. Піймаємо, кажу, так піймаємо. Зайшли довкруги, обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, начеб під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та нічого з того. — Се, дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче. Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала. — От матимемо обід, — сказав Явтух. — Зараз її справимо. Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі. Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говорити. Сходило сонце. Його яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуса вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на юзі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати. Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. Їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце, і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза хурчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну. Спали, як після купелі. Прокинулись усі від того, що віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком, їм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза. — Ну, доїхали ми, доїхали. А ти, йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана. — Такий з тебе погонич. — А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сцділи напереді?.. — А що, хлопці, вам нічого не сталося? А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуса і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі. — Ось клопіт, люльку згубив. Прийдеться без люльки їхати ще півтори доби. — Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо, — потішали його хлопці і стали в траві порпатися. Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило. — А ну-те, хлопці, відвернемо воза. Усі три підперлись, і поставили воза на колеса. Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був беріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий. — Гарні коні, козацькі коні, — хвалив Явтух, — як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу. Але кози на возі не було. — От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух. — Усі ми грішні, — сказав Семен, — та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював. — Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове праю, і мені, і тобі, і усім належиться шмат м’яса, а він ось що вигадав: його коза! — Візьми й мій пай, — говорив Семен, — тобі дарую. Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було. — Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А се ж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили. — А ось, дядьку, твоя люлька, — сказав Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави. — Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного, — вже зовсім подобрів Явтух. — Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати. Варіть швидко обід! За той час напоїв Степан коней і пустив пастися. Семен розклав огонь і завісив казанок на кілках та влив води. Явтух узявся зараз за люльку. Усім було весело. Вода стала закипати. Всипали туди пшоняної каші. Хлопці стали качатися у високій траві. — Йдеш ти один з другим! — гукав Явтух. — Зараз устань, хочеш гадюку натоптати, тоді й живого не довезу до хутора. Хіба в степу не бував, коли не знаєш. У степу, коли хочеш лягати, то перш усього овечий кожух простели. Гадюка не любить овечого духу і не підповзе. Не один козак пропав від гадюки ні за цапову душу. — А степові гадюки злючі? — От спитав! Словеса господні читаєш, а питаєшся, чи злючі гадюки! Вкусить раз та й пропав, а знахаря, що гадюку замовляє, під рукою не маєш. — А є справді такі знахарі? — Певно є. То старі люди бувалі і на усіх хворобах знаються. Наш пан сотник такого держить, а він у всіх у великій ласці. В спокійну пору то він бджіл доглядає, а коли трапиться такий час, що хвороба на людей зайде, або гадюки розведуться, тоді вже йому спокою нема. Вважайте хлопці, щоб йому у чим-небудь не спротивитись. Він дуже сердитий і воркотун страшенний, але мудрий, страх мудрий, усі зілля знає, яке до чого Господь сотворив. — А як його кличуть? — Кличуть його Микитою, або таки просто дідом пасічником. А які він меди уміє виварювати, то лиш язиком облизуйся. Поки так балакали, каша зварилася. Семен кинув в казанок добрий кусок сала і всипав солі до смаку. Ізняли казанок з огню і поставили його у воду, щоб каша простудилася. — Пшоняна каша довго придержує жар, — попередив Явтух, — бережись, не жалуй вітру з-під носа, а то попечеш рота, що й цілий тиждень нездужаєш їсти. Явтух добув з воза пляшку горілки запіканої медом і стали частуватися. — А ви, хлопці, вибачайте та й води напийтесь. Горілка не для дітей. — Ми би й так не пили, — відповів Андрій. — Пили чи не пили, а я не дам. Сідайте їсти, в кого є ложка, а у кого нема, най їсть долонею або постолом. — А може би, ми скупались? — питає Андрій. — А купайтесь, тут ніде не глибоко, не втопитеся. Хлопці розляглись і пішли у воду, яка в одному місці була їм у пояс. Козаки не втерпіли, і заки засіли до каші, викупалися теж. Зараз по обіді їхали далі. Тепер змагали просто на північ. Вже добре смерклося, як стали на ніч. Явтух запорядив, якою чергою мають вночі сторожити. Назбирали багато сухого бадилля, щоб було чим цілу ніч палити. Повпинали коней на припони і стали варити вечерю. Ніч була напрочуд гарна. Темно-голубе небо засіялось густо золотими зірками, які мерехтіли, наче свічки у церкві. Явтух порозстеляв кожухи на землі і усі полягали. В повітрі було тихо. Недалеко перекликались перепілки, десь з болота обзивався гупало своїм грубим голосом, інколи закурликав журавель, заскиглила чайка. — Ви, хлопці, спатимете на возі, буде вам цілком безпечно. Та заки ляжеш спати, прочитай мені вечірню молитву, знаєш? На сон грядучий. Я хочу знати, чи так воно написано в книжках, як ми, прості люди, молимось. — Добре, прочитаємо, хоч би й зараз. — Ти підожди, голубе, перед вечерею не слід говорити молитву на сон грядучий. А не лячно вам, хлопці? — Чого ж лячно? Я вже ночував з дядьком Касяном у степу. — А вовкулаки, а відьми не боїтесь? — питав Степан. — Чого ти дітей лякаєш проти ночі? — сказав Явтух. — Що у степу відьма робила б? — Як що? Відьми усюди заходять, куди їй завгодно. Сяде на мітлу та й їде, як вихор. — На відьомські зборища, а більше нікуди нема в неї діла. — Говори своє, а відьма усюди своє діло має. Мій дід таке розказував: у їхньому селі жила стара відьма, Одаркою звалася. Вона робила в селі, що хотіла, а найбільше пакостила людям через те, що відбирала коровам молоко. Було трафиться корова гарна, здорова, з великим вим’ям, а прийдеш доїти її, то молока буде капочка. А мій дід зайшлий був, значить не з того села. Чоловік бувалий і з великим розумом. Люди йому про своє нещастя розказують, а він но підсміхається, та на ус мотає: «Побачите, добрі люди, що з весною того не буде, а відьмі усі чорти з самим люципером нічого не поможуть». Та люди не повірили, бо знали, що Одарці нічого не станеться. Вже знахарів з далеких сторін спроваджували й з іншими відьмами радились, добре їм за се платили, нічого не помогло. «Вона, — кажуть, — старша від нас і дужча». Прийшла весна. Люди стали виганяти корів на пашу. А дід, було, устане ще раніше і вийде на леваду. Дивиться, а Одарка цілком гола ходить по траві, де корови мали пастися, шепче свої чортячі молитви та усе якимось полотенцем по траві б’є, та все в один бік. А мій дідусь слідком за нею, шепче собі Отченаші та полотенцем по траві загортає, та усе у другий бік. Перейшли так цілу леваду. Одарка до хати, а дід став під дверми тай дивиться крізь дірку. Відьма завісила полотенце на кілок та стала скубти, начеб корову доїла. А тут не молоко, а кров у скопець ллється. Відьма скрикнула і закляла усіма чортами: «Ото мені якийсь поганець наробив, та провчу я його, провчу!» — закричала та як кинеться у двері. Дід налякався та й на втеки. Заки відьма відчинила двері, бо дід підпер двері кілком, то вже далеко був, і відьма не помітила його. Того дня жінки надоїли повні скіпці молока, а відьма тим так зажурилась, що до вечора і околіла. — Так твій дід знахар був, чи що? Звідкіля такої штуки навчився? — Він козакував, під Москву заходив і там від якоїсь відьми сього навчився. Він її з якоїсь пригоди освободив, та я того добре не знаю. — А у книжках, що про відьом говориться? — питає Явтух. — У Святім Письмі написано так, що коли Господь потручав гордих янголів у пекло, а то ще перед Адамом було, то від того чорти на світі взялись. А коли Ісус Христос наш спаситель освободив світ від диявольської сили своєю кров’ю, то вже чортяка не має тої сили, що перше і тепер людям безпечніше жити. — Еге ж, — каже Явтух, — воно так і є. Чорт не такий страшний, як його малюють, ніж такий сильний. От собі куцохвостий збитошник, що людям пакостить, на гріх наводить, але хто на Бога уповає і розум має, то так чорта убере в шори, як має бути, а то і цілком боки помне. Я се добре знаю. За нашим селом є глибока балка, берегами поросла лісом. Там у землянці жив старий козак-запорожець Созон Черепаха. Йому було більше сто років з роду. Той то вмів чортяк уговкувати. Було, скачуть біля нього, мов цуцики, усе для нього роблять, воду носять, дрова рубають, їсти варять. А він лише візьметься під боки, люльку покурює та лиш приказує, воловодить ними, як турок невольниками. А хай би котрий не послухав! Піймає за хвіст, а так випарить, що Господи! Було, йдуть люди опівночі і слухають, як старий вередує: «Ти, антипку, чи як там, чом сьогодні не скосив левади, хочеш, щоб відтак дощі пішли та й сіно замокло?» Чортяка мимрить там щось гугнявим голосом, а старий за хвіст, та за палицю, та періщить, аж лускіт йде по балці, а чортяка пищить, скиглить, мов бита собака. А Созон поки не відчислить свою сотню, чи кілько там йому присудив, то й не пустить з рук. — Еге ж, відчистять йому по смерті чортяки у пеклі удесятеро. Він певно свою душу чортяці записав, — каже Семен. — Не говори так, не зневажай праведника. Созон добрий чоловік був, людям помагав, у церкву ходив, богомільні книги читав, і в покаянню помер. Усі люди його знали. — Хіба ж чортяка так ні за що, ні про що чоловіка слухати буде? Зажадає він відтак великої заплати, що не говори. — А я кажу, що буде служити на самі побої, лише треба знати спосіб, як його приборкати. — Я в те не вірю. — Як собі хочеш, а я вірю, лише що мені Господь такої віри не дав, то я так не потрафлю, а другим Бог таке дав, що вміють чортяку осідлати. Довго у ніч балакали. Степан став говорити казку. Від його одноманітного говорения хлопцям захотілося спати і полізли на віз під покривала. Довго ще чули голос Степана.  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка