Андрій Чайковський на уходах



Сторінка14/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.2 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

II



 

Як Івась прокинувся зі сну, Касян уже розвів огонь, вмився, відмовив молитву і порався коло казана. Хлопець устав відразу на ноги і став розглядатися довкруги. — Добрий день тобі, дядьку! — сказав до Касяна. — Здоров, козаче, виспався гаразд? Не приснився тобі поганий татарин? — Мені нічого не снилося. — То й гарно. Тепер, синку, перш усього молитва. Починай днину з Богом, а добре тобі буде. Відтак викупайся у ріці, напій коней, а тоді сідай снідати. Івась послухав, а Касян став півголосом співати: «Да воскреснет Бог…» Касян зварив кулішу, примащеного салом. — А коли, дядьку, на Січ наспіємо? — Коли Бог дасть. Як не трапиться яка пригода, то під вечір повинні б ми бути дома. — А яка ж пригода може трапитись? — Ех, ти, дітваку! Хіба не знаєш, що під боком татари кочують та чабанують? Треба добре вважати, аби на них не наткнутися. Ну, чого ж ти налякавсь? Се ж козакові звичайна річ. Привикати й тобі до сього, та замість лякатися, треба берегти себе та на Бога уповати. — Я не лякаюсь, та би радий Січ побачити. — Як Бог поможе, то й побачиш, а коли ні, так хоч роби що хочеш, а не побачиш. У всім воля Божа, себто провидіння Господнє. — А чи відшукаю я мого брата на Січі? — Коли він живий, то певно відшукаєш. Козак не голка, а й голку можна знайти, коли під сонце за нею дивишся. Нам треба спішитися. Сьогодні хоч води матимемо доволі, а як до Дніпра доберемось, тоді ми і дома будемо. Зараз по сніданню посідлали коней. Сонця ще не було видно, по степу повівав легенький вітерець. Тепер їхали на полудневий захід. Видно було, що Касян попав на свій шлях, бо не оглядався по сторонам. Частенько приходилося переїздити через воду, виминати невеличкі озерця. Касян убив з рушниці дику козу, з якої мали ситий обід. По обіді Касян каже: — Ти минулої ночі не чув нічого? — Нічогісінько, я спав, мов камінь. — Ми гостя мали на своїм нічлігу… вовк до коней підбирався… — А ти, дядьку, встрілив? — Не треба було, шкода олова. Я держав рушницю напоготові та обійшлось. Дивлюсь я, трава колихається, коні форкають, а з-поміж очерету вовк світить очима та до коней підкрадається. А коні наче б змовилися, зійшлись у купу та лиш розглядаються за вовком. Сердега думав, що з дурнем діло, підсувається щораз ближче, а я дивлюсь, та лиш підсміхаюсь: підожди, голубе, буде тобі празник. Вовк підсувається, а кінь буцімто траву скубе, та поміж ноги назад дивиться. Вовк скочив, а мій вороний, як не вдре копитами в самий лоб. Вовк йно захарчав, як не кинеться навтікача!.. — Яка шкода, що я сього не бачив! — Пожди, ще не одно побачиш, шкода було тебе будити. По правім боці наших подорожніх щось забовваніло край степу. Від того відбивалося ярке проміння сонця. — Що се таке, дядьку? — Се Кодак. Дивись, синку, яка фортеця. Мури високі та сильні, а від бляхи на баштах сонячні промені блищать. — А Кодак, то що воно, город такий? — Та ж, кажу тобі, фортеця, щось більше, як замок. Його ляхи поставили, щоб українських утікачів на Запоріжжя спиняти та відгородити Січ від України. — То ляхи навмисне таке побудували? — Авжеж, навмисне. Кодак для козацтва, то так начеб болячка у людини на карку, нікуди головою ворухнути. — Чому ж запорожці його не розкинуть, сього Кодака? Я не дав би йому стояти! — От який цікавий! Підожди і на се прийде пора, він недавно щойно поставлений. Щось воно і на нього видумається. — Так вони з того Кодака людей переловлюють? — Авжеж, переловлюють, коли який недотепний туди набіжить. Розумний то його певно вимине, далеко обійде. У Кодаку стоїть ляцьке військо. Воно сторожить на усі боки і зараз, що-небудь помітивши, погоню висилає. А вже кого зловлять, не бачити йому більше сонця Божого. Закують у кайдани, до льоху запроторять. Краще смерть, ніж такого дожити. — А опісля панові видадуть? — Та не кождого. Більше таких, що у кайданах і зогниє. — Страшно воно так під землею сидіти. Коли б я так козаком був, я намовив би товаришів, ми би пішли, узяли Кодака, військо побили, а фортецю геть рознесли. — Завзятий з тебе козак буде, — усміхнувся Касян, — та ти мені розкажи, як би ти його брав з товаришами? Приступом? А там гармати, дотепні пушкарі, військо. — Я би не брав приступом, а хитрістю. Ми де-небудь роздобули б такого вбрання, як вони одягаються, передяглись, підійшли до замку, а частину товариства де-небудь скрили в очеретах. А коли б ми в середину дістались, відчинили ворота і своїх впустили. Тоді був би край усьому. — Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати. — З тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі Божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш. — Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан. — Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати на смерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б’є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осавула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того, що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи на смерть покарають. А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб’ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову. — Грязюкою голову? А се нащо? — Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю. Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться? — Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються? — З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрішився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають. — А татарина теж приймають? — Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити. — І можна йому коли-небудь покинути Січ? — Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають. — А за що карають? — Найтяжша кара, коли вб’є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капшук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить. — Не знати, як мене прозвуть? — Ха, ха, ха! — засміявся Касян. — Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть. — То може мене і не приймуть на Січ? — засумував Івась. — Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде. — А коли б я хотів вернути додому? — Про се потолкуємо згодом. — Що воно, дядечку, так страшно шумить? — Перехрестись, моя дитино, — сказав поважно Касян, знімаючи шапку, — се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б’ють. Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло. Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку. Івась стояв, як зачарований. Він не раз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходячого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги. — Не ночувати нам ще сьогодні на Січі, — сказав Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим. Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця, їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу. — Ось тут і заночуємо. Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпинав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо. І се робив він справно, начеб у степу виріс. Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі. — Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях? — Ні, нічого не знаю. — Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там, де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись! Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь. Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні стали під димом. — Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять на смерть. — Хіба ж цілу ніч не будемо спати? — Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить. — А як полум’я не буде, то ще який звір приплентається. — Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь — розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна. Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня? — А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку? — А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки? — Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить. — У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче. Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив. — А до церкви він ходив? — Ні, хіба раз на рік, у Страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише в куті навпроти престолу стояв. Люди би його були не пустили. — Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип’ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, начеб кров’ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло. Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: «Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив». — І що ж з тим вовкулакою сталося? — Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали. — Чимось він межи ними прогрішився. — Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди. — І мурав’ї свій звичай мають, усяка божа твар. — А з рушниці то вовкулаку можна вбити? — Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати. Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приліг вухом до землі. Івась трохи захвилювався. — Не лякайся, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо. Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразніший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися вдалину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув: — Пугу, пугу! Постать здержала коня. Почувся голос: — Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крєщоний. — Як ти хрещений, то наблизися, чому не озовешся козацьким звичаєм? — Бог весть, какой у тебя звичай будет! — Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь! Тепер невідомий під’їхав аж до вогнища. — Бєда, брат, я із петле татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй меня, да спасі. — Ти хто такий? — питав Касян, оглядаючи незнайомця. На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки. — Я донской казак. Меня, татари-сабаки паймалі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тебе слава. Нет у тебя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний. — Злізай, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров’я. — Спасібо брат! Ех какое счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпі. Ну, здарово, брат! Незнайомець подав руку Касянові, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш. — Какой у тебя превасходний кулеш, єй Богу! Сласгь! — Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний. — Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нічєво во рту нє било. Паслал меня атаман нашой станіци на дєлу. Ну, сел я на лошадь, еду. Єду степом, да черти не знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плетью, лошадь вскач, что сіли. Да не может утьоч. Абскочілі меня, закінулі петлю, едва не окалел. Патом связалі сировцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начєвать. Памалілся я Богу небесному, винял адную руку із сировца, асвабаділ другую, потом розрезал пута на ногах. Ну, Богу слава, я уж свабодний. Кагда татари паснул і, я падполз между лашадєй, захваті л адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться вне апасності, кагда тебя, добраво казака, нашол. — І я гадаю, що тут безпечніше. Тут вже козацька запорозька земля і татарин не відважиться сюди забігати. Тут уже скрізь розсіяні наші козацькі селища. — Так лучче гдє-нєбуть в казацкую деревню паехать, чем в степе спать. — Мені не можна. Бачиш, добрий чоловіче, у мене така вже вдача, коли я між людьми, то погуляти люблю. Зайду я у яке-небудь, хоч би маленьке сільце, так йду прямо в шинок і давай гуляти. А вже як загуляю, то хоч убий, не перестану, не попущу, хоч і цілий тиждень, поки у мене зайвий п’ятак остане. Ну, а знати тобі, що мене кошовий за ділом післав. Я до ваших донців їздив. В дорозі я із шляху збився, треба поспішати. А коли б я зайшов у шинок, так поминай як звали. На мене кошовий жде, гострий чоловік, мене би в такому припадку за непослух убити звелів. От чому я в степу ночую. — Так ти у нас пабивал, брат? Ну, как тебе у нас панравілось? — А що ж, норов у вас інший, та народ добрий. Угостили мене, як слід, та ще й на дорогу дали. Та ти, небоже, багато не роздобарюй, а спати лягай. Я завтра на зорях мушу їхати. А тобі як подобається: або їдь разом зі мною у Січ, або, як собі хочеш. — Сам я в стєп не паєду, апасно кажетса. Пусть уже паєду з табой в Сеч, там наш брат донец также будет. Как віжу, с табой товаріщ єсть, — вказав донець на Івася. — А є, то хлопчина, я його теж по дорозі із татарської петлі визволив. — Вот как! Здраствуй мальчик! — говорив донець до Івася, що підвів саме голову і сів. Донець поклався горілиць, бурмотів ще щось під носом, поки не захропів з усієї сили. — От, як здорово сердега хропе. — Дядечку! По якому він балакав? Я ще не спав, а чув все, та мало його розумів. — Він балака по-московському, а воно не так, як по нашому, по-українськи. Я розберу усе, бо у нас на Січі є москалі теж, та зразу я не розумів нічого. Та ти, хлопче, не балакай багато, а спи, бо вже не довго нам тут побувати. Але Івась не міг заснути. Він лежав спокійно та дивився на Касяна, що лежав біля вогнища, покурюючи люльку. Касян устав і пішов до коней, що, разом стоячи, обганяли себе від комарів. Довкруги було тихо, навіть нічна птиця поснула. На сході сонця стало вже шаріти. Касян та Івась не спали.  

III



 

— Вставай, козаче, орда йде, — гукнув Касян над вухом хропучого донця. Донець став відразу на ноги і почав протирати заспані очі. — Какая орда? І где? — Ну, ну, заспокійся, нема орди, я лиш так пожартував, а то ти, небоже, захріп так сердечне, що хоч з гармати стріляй. Вмийся мерщій, бо зараз їдемо. — Вот пашутіл брат, как так можна пугать? — От бачиш, що можна. Усякий жарт добрий, аби лише не болючий. На тобі кусок паляниці, таки вашої донської, бо ніколи їсти варити. Зараз посідлали коней і пустилися в дорогу. Касян одмовляв півголосом молитву. Донець куняв на коні, а Івась розглядався по околиці. На небі зібралися сірі хмари, було тихо і вітрець не віяв. Вже йшло до полудня, як Касян завернув коня направо і почвалував навпростець до Дніпра. На березі Дніпра Касян оставив коня і поліз в надбережні верболози. За хвилю заплюскала вода і Касян підплив до берега на байдаку, котрий був закритий верболозом і очеретом. Касян кликав товаришів, що стояли на березі: — Злізайте з коней, та розсідлайте їх. Сідла і всі причандалля давайте у човен і самі сідайте. Коней заведіть У воду. Донець з Івасем розсідлали коней і підвели їх у воду. Коли вже усе було зроблене, Касян заперся веслом об берег і відбив човен на воду. Він зразу колихався, а далі поплив рівно щораз віддаляючись від лівого берега. Коні пустилися вплав, їх держали легко за поводи. Касян стояв на човні з веслом в руці вдаряючи ним то з одного, то з другого боку. Човен плив навскіс ріки. На другім березі заплили в невелику річку, яка дуже крутилася, її береги порослі були комишем, верболозом, а декуди і високим деревом. Дорога була така крута і позавертана, плеса води розходилися в різні боки, що треба було добре знати місцевість, щоб не заблукати. Аж приплили до великого острова. — Ось і Січ! — сказав Касян і прибив до берега. Відтак вискочив з човна і прип’яв його до кілка, яких тут було кілька повбиваних. Коні стали стрясати з себе воду. Станули навпроти січових воріт. По обох боках стирчали на валах гармати. Коло воріт сторожив козак з мушкетом. Він відчинив ворота і впустив подорожніх. Касян зоставив коні донцеві й Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового. Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав: — Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше. — Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. Напотемки я з шляху збився. — Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була. Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться. — А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю. — Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив. — Добре поладив, їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора. Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод. — Коли лише не брешуть, то воно добре було б. Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав. Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався. — А він знає о нашім поході? — Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив. Слід би його розпитати. — Гаразд! Максиме, — каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак, — приведи сюди донця, та й сам вертай. Максим метнувся надвір і прикликав донця. — Куди ти, козаче, вибрався? — Меня паслал наш атаман в Сеч запорожскую на делу. — Я кошовий Січі, говори. — Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мне приказано тебе, батько, далажить, что два наші палка в сіле на пятісот человек, в неделе на святцах Петру і Павле стаять будут возле Конскіх вод. Больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада. — Я се вже знаю, — каже кошовий. — Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян. — Я ж тобі казав, що від донців ваших їду. — Ізвіні, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавєк, можна лі тебе павєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш? — Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав. — Пачему та брат меня ругаєш? Нє велено било, то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед первим з краю, как баба. — Воно гарний звичай, нічого казать, — погодився кошовий. — Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало. Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол. — Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть. — Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину, — уже геть подобрів кошовий. — Я його приведу, — сказав Максим і метнувся прожогом надвір. Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату. — Се мій рідний брат, — каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів. — Хіба ж, ти, Максиме, будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию. — Нічого я тепер не дізнаюсь, — говорив кошовий, — йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою. Ми вже опісля. — В мене сьогодні служба посильного, — каже Максим, — мені не можна відходити до вечора. — Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь. Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівну. Касян каже: — От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хоче! Хитро! — Та я з радощів забув свою повинність, — каже Максим, звертаючись до Касяна, — спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив. Він подав Касянові руку і сердечне стиснув, а опісля обняв його і поцілував. — За віщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б’ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти рідного брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене. Касян обняв його кріпко і поцілував. — Ти таки будеш мені дядьком, я ніколи не забуду, що ти для мене зробив, — він поцілував Касяна в руку. Розійшлись. Касян, йдучи, обтер рукавом сльозу з ока і говорив сам до себе: — Ось притча. Гадав, що собі сина придбав, що його на доброго козака виведу, що на старості літ потіху матиму, коли доживу, і не везло. Знайшовся брат, а на його боці право. Шкода! Розумний хлопець. Го! го! Головатий. Ну, не повелось… що ж робить? Така моя доля. Ніколи у мене не було роду, та й не буде. Годі! Касян пішов до куреня. Тим часом Максим водився з Івасем, мов кітка з малим котятком. Водив його по січовім майдані, по куренях, показував січові вали, частоколи, показував січову церкву, канцелярію, попівство, завів під школу, в якій гуділо, мов в улію. Завів у майстерню, де січові ремісники працювали. В саме полуднє висипалася з січової школи дітвора різного віку і росту. З сміхом, криком, розбігались по майдані. За ними вийшли вчителі, а далі показався і сам шкільний отаман. Був одягнений в довгий халат і ніс під пахвою грубу книгу. Йшов з великою повагою і поволі. Максим зняв перед ним шапку і поздоровкався. — Що це за младенець? — запитав Максима, показуючи на Івася. — В школі я його ще не бачив. — Це мій брат. Припадком на Січ попав. Його татарин піймав, та добрий козак Касян Бистрий в степу відбив. Ніяк було відвезти додому, то привіз його в Січ. — Дуже гарно. А ти, младенче, обучен юж грамоті? — Я ще нічого не знаю. У нас школи нема, я коні пас. — Благо єсть і полезно младенцу, а даже отрочати премудрости науки усгивої приобрісти себі. Провидінє господнє, ізведивше тебе із татарського сировиця, указиваєт тебі путь праведний. Но к тому нужно єсть ціломудріє. Приведи, козаче, младенца сего по імени єго послі обіда в школу, аки подобает. Отаман пішов далі, погладивши Івася по голові, а той питає: — Він якось так балака, що не розберу нічого? — Вчений чоловік, то й по вченому балака. Вчись і ти, то сам так забалакаєш. Тепер ходімо на обід у курінь, а опісля тобі треба йти в бурсу між школярів. — Хіба ж я не буду з тобою жити? — Як би тобі це сказати? І разом, і не разом. Разом будемо на Січі, хіба що мене куди-небудь пішлють, а в курені зі мною тобі не можна жити, бо ти ще дитина. Але я з тобою буду бачитися. По обіді в курені, де Івася вважали гостем, повів Максим свого братчика знову по Січі. Вони вийшли ворітьми у другу частину Січі. Тут жило саме військо запорозьке, уся січова старшина. За валами тої частини розложилось, так сказати б, січове місто. Тут кипіло інше життя. Довкруги майдану стояли малі домики, а далі шатра з усякою всячиною. Тут заодно ярмарка, торг. Народу всілякого, мов у муравельнику. Крамарі порозставляли свої крами. Між ними ходять покупці. Такий тут гамір, що Івасеві аж голова закружляла. А які тут різнородні люди, які одяги! Ось зараз з краю стоїть бородатий москаль у довгому халаті, припрошує покупців та прихвалює свій крам. Побіч нього сидить мовчазливий турок над своїм крамом. У нього пістолі, шаблі, рушниці, ятагани. Турок сидить собі на землі перед своєю будою, покурює люльку і ні пари з уст: хочеш, мовляв, купити, то купуй, а ні, то йди собі з Богом. А далі косоокий татарин продає багату одежу, пояси цвітасті, шовкові. В другому кінці вірменин носатий продає золоті персні, гаплички тощо. На протилежному кінці торгується татарин з козаком за коня. Татарин прихвалює, прицмокує та пробує з конем різні штуки. У другій стороні цього базару якісь кумедно одягнені люди всіляку чудасію показують. Перекидають собою, мов м’ячем, через голови, на головах ходять, якийсь чародій виймає іншому з волосся дукачі, гарячі кулі на носі носить, огонь з губи пускає. Довкруги стають козаки, сміються, та скидають їм до шапок гроші. А далі грає музика. Максим з Івасем пішли туди. Троїста музика грає з огнем, а козак, скинувши жупан, у самій сорочці йде вихром навприсядки. Та ще й приспівує. — Максиме, — каже Івась, — та ж це дядько Касян! Справді, се був Касян. Танцює, аж піт з нього ллється, то навприсядки йде, то вгору підскочить, то паде ниць на руки і знову вгору знімається. Музикам аж руки мліють. Скрипач затягнув шапку аж на очі, голову прихилив над скрипкою і ріже щосили. Біля нього сидить бандурист, а третій в решето б’є та ще і підспівує. Касян пристав, сопучи тяжко: — Хіба ж я сам танцювати буду? Матері вашій трясця! Козацтво геть зледащіло, знівечилось, — кричить, — з ніким потанцювати. — Не лай, Касяне, ось потанцюю, — каже якийсь козак, виступивши з гурту. — Ставай та покажи, що козацтво не знівечилось, — Касян кинув музикам жменю дрібних грошей. — Грайте, чортові сини, а добре бо, далебі, поб’ю, або грай, або гроші віддай! Музика вшкварила козака. Козаки стояли навпроти себе держачись попід боки. Зразу лише притупцювали, заходили один до одного, начеб хотіли боротися. А далі як плеснуть у руки, як підуть вихром один поперед другого, аж курява з-під ніг пішла. Народ обступив кругом, дивиться, притупцює собі, а далі як підуть навприсядки. Загуляла ціла громада. Касян знемігся і важко дихав. — Гей, жиде, давай усе, що маєш, горілку, мед, пиво, я Касян Бистрий, давай небоже, а то бороду обскубу дочиста. Касян вийняв зі своєї глибокої кишені жменю червінців і кинув шинкареві у вічі. Жид схопив червінці і сховав у кишеню, став наливати пляшки та збанки і ставити на столі. Касян узяв збанок меду і гукнув: — За ваше здоров’я, панове товариство, пийте, хто любить, а хто ні, цього поб’ю, далебі поб’ю. Він випорожнив збанок до дна і кинув ним об землю. Тоді заглянув Максима з Івасем: — От, мої дітваки кохані, сюди хлоп’ята, напийтесь мого меду, за мої гроші, добрі гроші, цілий світ хай знає, що Касян сьогодні розгулявся. — Ну, Максиме, братіку, випий за здоров’я, — і подав йому збанок з медом. — Лиши трохи малому, хай привикає. — Йому не можна, — каже Максим, — він уже школяр. — Школяр? Ов мосціпане, а то як? Недавно татарин віз навперед себе, мов барана, я його освободив, татарина задушив на аркані, мов горобця, і вже школяр. Ну, чудасія! Аз, буки, віди, глагол… далебі забув, хоч і мене вчили та добре інколи випарили… Ну, не можна, так ні, на ж тобі, синку, червінця, йди на базар, та купи собі горішків, бубликів, медівників, чого душа забажає. Повеселись і ти. Івась не знав, що робити: узяти чи ні. На нього кивнув Максим, і він узяв, цілуючи Касяна в руку. Максим випив меду, та коли Касян одвернувся, він узяв Івася за руку і пішли далі. — Не добре би було не взяти. Касян міг образитися, а він щирий чоловік. — А довго він так гуляти буде? — Поки усього не пропустить, така його вдача. Питиме зо три дні, відтак виспиться, а опісля заспокоїться. А вже коли його де-небудь пошле кошовий — а до того він дуже проворний — або у поході, то не дивиться у той бік, де п’ють, мов святий який. — А тут бачу стільки чужого народу. То сюди можна і туркам, і татарам, і жидам заходити? — А чому ж би ні? Се ж усе купці, а купців нам треба, бо і краму того всілякого нізвідки узяти. Розуміється, що у Січ їх не пустять, але тут базар, то можна. — І ніхто їх не чіпає, не грабує? — Борони Боже! За це страшно карають. Бачиш тих козаків, що з палицями походжають по базарі? Вони за порядком наглядають, а над ними старший є. Не дай Боже, коли б хто кого скривдив. — А що на Січі козаки роблять? — Що треба, та й що кому старшина прикаже. Хто знає яке ремесло, то йде в майстерню, письменні пишуть у канцелярії під рукою генерального писаря. Другі учать дітей. Одні їдуть на розвідку, інші сторожують, а є й такі, що печуть хліб, та і їсти варять. А коли хто свою роботу зробить, має волю робити що хоче. Іще побачили, як старий сліпий дід кобзар, з лисою відкритою головою сидів та при бандурі козацьку думу співав. Його оточили довкруги і слухали. Дехто і сльозу обтер. Тут поводились спокійно та поважно. Обійшовши так увесь базар, вернулися воротами на Січ. Максим повів зараз Івася в січову школу. Отаман шкільний записав його у список і призначив до тих, які щойно почали вчитися азбуки. Бакалавр обіцяв Максимові, що сам його заведе в бурсу, і той пішов до свого діла.  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка