Аналіз готовності випускників шкіл для дітей з глибокими порушеннями зору до зовнішнього незалежного оцінювання знань



Сторінка4/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1.3. Методологічні аспекти готовності

випускників шкіл для дітей з вадами зору до зовнішнього незалежного оцінювання.


Аналізуючи готовність випускників шкіл для сліпих і слабозорих до ЗНО, ми будемо виходити з того, що між цим оцінюванням та внутрішніми конкурсами (вступними екзаменами) у ВНЗ може бути відсутня будь-яка принципова відмінність технічного характеру. Інакше кажучи, це, наприклад, ті самі тестові завдання, які треба прочитати і виконати, зробивши відповідні записи у екзаменаційних бланках. Тому акцент на ЗНО має підґрунтя зовсім в іншому вимірі - а саме в орієнтації на більш об’єктивну форму визначення якості знань (непов’язану з суб’єктивним ставленням екзаменаторів ВНЗ), а також у потребі реального забезпечення вибору інваліда по зору між зазначеними формами вступу до ВНЗ.

Говорячи про готовність до проходження ЗНО, ми, в першу чергу, маємо на увазі якість шкільної підготовки. Звичайно, готовність нею не обмежується, оскільки скрізь і завжди свою роль відігравала самостійна робота учня, рівень освіти батьків дитини та інтенсивність їх допомоги у навчанні, соціальні умови життя дитини (добробут сім’ї, доступ до відповідної інфраструктури, умови транспорту і комунікації), особливості життєвого шляху абітурієнта після закінчення школи тощо. Проте школа як така залишається наріжним каменем у цьому спектрі. Якщо ж врахувати, що переважна більшість дітей з глибокими порушеннями зору навчається у закладах інтернатного типу, решта перелічених умов значною мірою нівелюється.

Кілька зауважень стосовно визначень, пов’язаних зі ступенем втрати зору. Досі ми, як правило, ототожнювали сліпих і слабозорих, інколи говорили про дітей з вадами зору, а інколи - про дітей з глибокими порушеннями зору. Надамо необхідні пояснення, важливі для подальшого аналізу.

Треба відзначити, що поняття «сліпий» є чітко визначеним у міжнародній практиці. Сліпими вважаються особи з гостротою зору не більше 0,1 від його нормального рівня або з кутом поля зору не більше 20 градусів. Згідно до українських нормативних документів, під такі характеристики зору (точніше - з гостротою зору до 0,08) потрапляють інваліди першої та другої групи. Відповідно, до пільгових категорій щодо вступу до ВНЗ включаються інваліди першої та другої групи, а також діти-інваліди віком до 18 років, коли, зазвичай, встановлюється група інвалідності.

До речі, і УТОС об’єднує саме інвалідів першої та другої групи по зору. Саме на ці категорії інвалідів традиційно розраховані реабілітаційні заходи на спеціальних підприємствах. Саме ці підприємства і ця робоча сила мають відповідні пільги у податковому законодавстві та законодавстві про працю.

Проте поняття «сліпий» має негативне емоційне забарвлення, і часто його намагаються замінити певним евфемізмом на кшталт «незрячий». Виходить так, що сліпий - це той, хто не має зору, тоді як, очевидно, інваліди другої групи певний залишок зору мають. При такому звуженому тлумаченні сліпими вважають абсолютно (тотально) сліпих, тобто тих, хто не має навіть світловідчуття.

Однак до інвалідів першої групи належать як тотально сліпі, так і особи з залишком зору до 0,05 від його нормального рівня. Такий залишок зору дозволяє самостійно пересуватися, пізнавати людей в обличчя на відстані витягнутої руки, але не дає можливості читати друкований текст. Такі інваліди характеризуються поняттям «особи з залишковим зором».

На відміну від інвалідів першої групи, інваліди другої групи можуть читати друковані тексти (окрім дрібних), але роблять це повільно, часто використовуючи збільшуючі пристрої (лупи, відеозбільшувачі, біноклі, моноклі). Постійна напруга зору при читанні може бути для них шкідливою. Зазвичай, таких інвалідів називають слабозорими.

Особи, що мають рівень зору понад 0,08 його нормального рівня, але потерпають від стійких його вад, що не корегуються за допомогою окулярів і унеможливлюють виконання звичайних трудових операцій, відносяться до інвалідів третьої групи. Як правило, вони можуть вільно читати, але так само, як і для інвалідів другої групи, для них характерна більша втомлюваність зору, який потребує певного захисту. Інваліди третьої групи разом з більш важкими категоріями інвалідності об’єднуються поняттям «особи з вадами зору».

Формально кажучи, вадами зору можна вважати будь-який його розлад, що спричиняє зменшення гостроти за певних умов або кута поля зору. Проте, якщо показники втрати зору є недостатніми для встановлення інвалідності, їх доводиться вважати некритичними.

Сьогодні педагоги замість поняття «слабозорий» чи «дитина з вадами зору» часто використовують поняття «дитина зі зниженим зором». На нашу думку, це є результатом все тих же евфемістичних міркувань, а також пошуку все нових визначень, які б передали певні нюанси стану зору або, навпаки, дали підстави для певного узагальнення. Однак різноманіття ступенів втрати зору і здатності ока до корекції зору настільки велике, що повна регламентація тут просто неможлива.

Зараз у педагогів і державних службовців органів освіти є й інша підстава об’єднувати у понятті «особи зі зниженим зором» різні категорії дітей-інвалідів. Справа в тому, що сьогодні все частіше в одному навчальному закладі навчаються як діти, що є тотально сліпими, так і діти зі значним залишком зору. Навпаки, раніше до шкіл для сліпих направляли тих дітей, які зовсім не бачать або не можуть постійно використовувати залишковий зір для читання, а у школи для слабозорих - дітей, що можуть постійно читати друковані тексти і в найгіршому випадку потребують засобів збільшення зображення (збільшений шрифт, збільшуючі пристрої).

На наш погляд, теперішня тенденція пов’язана як зі зменшенням кількості тотально сліпих дітей, так і з намаганням створити умови для навчання дітей поблизу від їхньої домівки. Так, на сьогодні в Україні є 6 шкіл для сліпих і 29 шкіл для слабозорих, тобто школи для слабозорих наявні практично у кожному регіоні. Направляючи сліпих дітей на навчання у школу для слабозорих у рідному регіоні, вирішується зазначене бажання близькості до домівки. Існують і певні фінансові суперечності, коли при навчанні дітей з інших регіонів ставиться проблема відшкодування витрат на освіту дитини її рідним регіоном.

Враховуючи ці тенденції, цілком вірогідно, що різниця між школами для сліпих і для слабозорих буде дедалі стиратися, а поняття «навчально-виховний заклад для дітей зі зниженим зором» набуватиме практичної ваги.

Проте слід підкреслити, що на сьогодні навчально-методична база і методики навчання у школах для сліпих і для слабозорих суттєво відрізняються. В першу чергу це стосується способу читання і письма - шрифтом Брайля чи чорнилами (плоским шрифтом). Так само принциповими є відмінності і в наочних посібниках, особливо відносно рельєфнографічних зображень.

Все це важливо пам’ятати при аналізі готовності випускників шкіл різного виду до ЗНО. Очевидно, що характер забезпечення навчального процесу у цих школах є різним, і відповідний рівень повинен визначатися, виходячи з особливостей цього характеру.

Є всі підстави стверджувати, що специфіка навчання у школах для сліпих у порівнянні зі здоровими дітьми є більшою, ніж у школах для слабозорих. Відповідно, проблема готовності сліпих дітей до ЗНО є більш очевидною і такою, що заслуговує на першочергову увагу.

Якщо стосовно шкіл для слабозорих треба, в першу чергу, говорити про забезпечення навчального процесу засобами збільшення зображення, то для шкіл для сліпих вихідним є забезпечення літературою шрифтом Брайля, а далі - рельєфнографічними і повномірними навчальними посібниками, комп’ютерними програмами із синтезом мови тощо.

На нашу думку, рівень готовності до ЗНО в жодному разі не можна зводити до суто матеріального забезпечення навчального процесу. Дуже важливою є мотивація до отримання вищої освіти взагалі і проходження ЗНО зокрема. Тому в своєму аналізі ми виділяємо матеріально-технічні і суб’єктивні чинники такої готовності.

Сама мотивація учнів до проходження ЗНО не є незалежною від сторонніх впливів. Вона зумовлюється як рівнем поінформованості учнів, так і конкретним впливом вчителів і батьків. Причому у самих цих груп впливу може бути різна мотивація.

З одного боку, педагоги більш тверезо здатні оцінювати можливості своїх вихованців. З іншого боку, вони деколи не зацікавлені в об’єктивній оцінці їх власної праці, яка відбивається у навчальних досягненнях учнів.

Стосовно батьків важливу роль, на нашу думку, відіграє їх освітній рівень, який визначає і рівень поінформованості, і здатність об’єктивно прогнозувати майбутнє своєї дитини (аж до працевлаштування після отримання вищої освіти). Так само важливими є умови здійснення батьками свого виховного впливу.

Поруч з проблемою мотивації учнів до проходження ЗНО, слід виокремити комплекс проблем, пов’язаних зі складанням екзаменів і виконанням тестових завдань. Така необхідність зумовлена тим, що в Україні вже багато років діти-інваліди звільнені від випускних випробувань у формі екзаменів.

Це звільнення мотивується турботою про здоров’я дітей, яким екзамени були б надмірним навантаженням. Дійсно, серед дітей-інвалідів є певна частина таких, що, окрім офтальмологічного захворювання, мають і супутні нервово-психічні хвороби чи розлади. Та чи може це бути підставою для тотожного ставлення до всіх дітей?

Очевидно, що діти, які мріють отримати вищу освіту, так чи інакше зіткнуться у вищих навчальних закладах з необхідністю складати екзамени. Не маючи відповідного досвіду, вони наперед виявляються у більш складному становищі, ніж їх зрячі однолітки. Більшість тих інвалідів по зору, хто навчався у спеціальних школах, а потім здобув вищу освіту, вважає за краще, щоб у них ще зі школи був досвід складання екзаменів.

Судячи з тверджень педагогів, до 90 відсотків випускників шкіл для сліпих сьогодні вступають до ВНЗ. Так, можливо, простіше ввести звільнення від екзаменів для тих, хто за станом здоров’я не може або не має бажання отримувати вищу освіту, аніж з самого початку знижувати готовність до складання екзаменів і тестів у переважної більшості цих випускників?

Треба сказати, що у багатьох країнах ніяких поголовних звільнень від екзаменів для дітей-інвалідів немає. Нам доводилося вивчати ситуацію у Росії та Польщі, і там шкільні екзамени є нормою.

Щоправда, на відміну від України, у Росії та Польщі випускні шкільні екзамени (єдиний державний екзамен, матуральні іспити) одночасно є і формою вступних випробувань до ВНЗ, тобто виконують таку саме функцію, як ЗНО в Україні. Через це впровадження таких випробувань для дітей з вадами зору у цих країнах іде незрівнянно легше, ніж в Україні.

Фактично, процес впровадження незалежних вступних випробувань у Росії та Польщі має обопільний характер: з одного боку, відбувається адаптація екзаменаційних завдань (звільнення від графічних компонентів), з іншого боку, сам навчальний процес у школі гармонізується під необхідність складати випускні екзамени. Основна ідея полягає в тому, що абітурієнти при складанні екзаменів не повинні зіткнутися ні з чим таким, чого б вони не зустрічали у навчанні (ні за формою, ні за змістом), а навчальний процес у школі повинен дати все те, що може знадобитися при складанні екзаменів (як знання, так і навички складання).

На нашу думку, прагненням до такої гармонізації і повинен визначатися весь процес удосконалення спеціальної освіти в Україні. Відповідно, рівень готовності дітей з вадами зору до проходження ЗНО ми будемо визначати як інтегральний показник такої гармонізації.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка