Аналіз готовності випускників шкіл для дітей з глибокими порушеннями зору до зовнішнього незалежного оцінювання знань



Сторінка3/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1.2. Суперечності доступу до вищої освіти

осіб з вадами зору в сучасних умовах.


Ситуація з отриманням особами з вадами зору вищої освіти суттєво змінилася в період переходу на ринкові відносини. З одного боку, фінансові труднощі держави призвели до різкого скорочення бюджетних місць для навчання. З іншого боку, з’явилися комерційні недержавні ВНЗ і комерційні місця для навчання у державних вишах.

Характерною відзнакою цих процесів була їх слабка державна і суспільна урегульованість, що вкрай негативно позначилося на якості відбору майбутніх студентів. Фактично на місце конкурсу знань (хай навіть з усіма його радянськими недоліками!) прийшов конкурс гаманців абітурієнтів та їх батьків.

Інваліди по зору опинилися серед тих верств населення, які прийнято називати соціально незахищеними. Без державної допомоги вони тепер вже не могли розраховувати на отримання вищої освіти.

Водночас відбулися руйнівні процеси у сфері традиційної зайнятості сліпих на спеціально створених для них промислових підприємствах. Загальна криза в економіці призвела до втрати замовлень на продукцію підприємств УТГС. Продукція, виготовлена із застосуванням простої фізичної праці сліпих, втратила конкурентоздатність у порівнянні з продукцією автоматизованого виробництва і з дешевими імпортними виробами (наприклад, китайського виробництва).

У підсумку, кількість зайнятих на підприємствах УТОС інвалідів скоротилася у 4 - 5 разів, а середня оплата їхньої праці через часткове завантаження виробництва опинилася нижче межі мінімальної заробітної плати. Це різко знизило для молоді з вадами зору престижність перспективи трудової діяльності на цих підприємствах. Відповідно зросла мотивація до отримання вищої освіти.

Таким чином, з одного боку, потреба молоді з вадами зору у здобутті вищої освіти стрімко зросла, тоді як, з іншого боку, ринкові відносини, що складалися стихійно, суттєво обмежували доступ до вищої освіти незаможним верствам населення, до котрих, у переважній більшості, відносяться особи з інвалідністю.

Практично єдиним шляхом у цих умовах стало введення пільг щодо вступу дітей-інвалідів у ВНЗ. Вперше ці норми знайшли своє відображення у Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», прийнятому в березні 1991 року.

Разом з тим кількість студентів з числа осіб з вадами зору почало зростати. Цьому сприяли і зрушення у доступі сліпих до інформації.

Ще у 60-і - 80-і роки минулого сторіччя нові можливості у доступі до інформації відкрив прогрес технологій запису і відтворення звуку. Розповсюдження побутових магнітофонів дозволило широко розгорнути випуск спеціально записаних для сліпих аудіокниг.

Щоправда, випуск цих книг був зорієнтований на широкого читача, і освітньої озвученої літератури було вкрай недостатньо. Однак сліпі студенти почали самостійно озвучувати книги, використовуючи найману працю або допомогу зрячих людей. Крім того, завдяки портативним магнітофонам став можливим запис лекцій, що також розширювало доступ до інформації.

У 90-і роки відбулися революційні зміни у доступі сліпих до інформації. Тепер, завдяки комп’ютерним програмам синтезу мови, виникла можливість озвучувати текст на моніторі комп’ютера.

Наступним кроком стало сканування плоскодрукованих текстів з подальшим розпізнаванням зображення і перетворенням його у текстову форму, доступну для читання за допомогою синтезу мови.

З’явилися і програми збільшення зображення, які стали в нагоді студентам із залишковим або послабленим зором. Крім того, вони тепер могли самостійно роздруковувати на принтері тексти збільшеним шрифтом.

Розповсюдження мережі Інтернету якісно полегшило обмін текстовою інформацією і сприяло створенню величезних баз даних електронних книг. На сьогодні у таких базах налічуються десятки тисяч книг, у тому числі тисячі книг пізнавального характеру (підручники, посібники, монографії, дисертації, реферати, науково-популярна література).

Всі ці технічні досягнення суттєво покращили доступ осіб з вадами зору до інформації і полегшили навчання студентів - інвалідів по зору. Водночас це підсилювало мотивацію до здобуття вищої освіти, як з огляду на те, що сам процес її здобуття полегшився, так і з урахуванням того, що покращилися перспективи займатися кваліфікованою роботою, пов’язаною з отриманням, переробкою і передачею інформації.

Треба підкреслити, що процес впровадження нових технологій доступу осіб з вадами зору до інформації державою практично ніяк не підтримувався і мав позитивний розвиток або завдяки діяльності громадських організацій, або на основі особистого ентузіазму зацікавлених осіб. Тому головним чином він торкнувся навчання студентів і професійної діяльності фахівців. Іншою була ситуація у середній школі.

Збігло чимало часу, доки комп’ютери, оснащені програмами синтезу мови та спеціальними периферійними пристроями, почали потрапляти до шкіл для сліпих і слабозорих. Проте і після значного поширення комп’ютерів вони, як правило, зосереджувалися у кабінетах інформатики, де доступ дітей до них був тією чи іншою мірою обмежений.

У школах, за існуючими твердженнями причетних осіб, комп’ютери і досі в основному використовуються для спеціальних занять з інформатики. Таке використання комп’ютерів не йде ні в яке порівняння з їх доступністю для значної кількості дітей, що не знаходяться в інтернатних установах. Але це, звісно, головним чином діти без вад зору.

Щоправда, все частіше старшокласники інтернатів для сліпих і слабозорих дітей мають приватні ноутбуки, за допомогою яких вони отримують доступ до текстових баз електронних бібліотек, а також можуть писати і редагувати тексти, слухати музику тощо. Але все це має місце, скоріше, не завдяки державній освітній політиці, а попри її недоліки.

Маючи комп’ютери у приватному користуванні, діти нерідко краще орієнтуються у спеціальному програмному забезпеченні для сліпих, ніж їх педагоги, які не отримали відповідної підготовки у свій час, а система підвищення кваліфікації (принаймні у цьому аспекті) практично відсутня. Це обмежує використання адаптивних комп’ютерних технологій у інших дисциплінах, окрім інформатики. До того ж, таке використання потребує спеціальних науково-технічних досліджень і розробок, а також внесення суттєвих змін у навчальні програми.

І знов-таки: порівняємо цю ситуацію з пізнавальним ефектом використання комп’ютерів дітьми без вад зору. Вони чи не щодня дивляться документальні, ігрові і анімаційні фільми пізнавального характеру, зазирають до різноманітних енциклопедій та словників, проглядають навчальні програми, раз у раз виконуючи тестові завдання і формуючи відповідні навички для майбутніх іспитів.

Після здобуття Україною незалежності різко знизилося забезпечення шкіл для сліпих літературою шрифтом Брайля, яка, в основному, випускалася в Росії. Її постачання припинилося як через фінансові проблеми, так і через невідповідність тамтешніх підручників новим українським навчальним програмам.

В Україні ж виробництво такої літератури є мізерним і не покриває навіть потреби у підручниках. Що ж стосується хрестоматійної літератури, літератури для позакласного читання, художньої та науково-популярної літератури, то тут ми маємо повний нуль.

Ще гіршою є ситуація з рельєфнографічними і повномірними наочними посібниками. Їх виробництво в Україні повністю відсутнє.

Наведені негативні тенденції справляють очевидний вплив на якість освіти. Проте в умовах високого рівня показників вступу дітей до ВНЗ довести цей факт непросто.

Керівникам шкіл приємно говорити про свої здобутки, аргументуючи кількістю студентів з числа випускників їх навчальних закладів. Державним службовцям немає необхідності надто турбуватися рівнем матеріального забезпечення навчального процесу, оскільки є такі показові результати.

Для позаконкурсного прийому до ВНЗ тепер достатньо отримати так звані позитивні оцінки (за 12-бальною шкалою не менше 4). Це те, що колись називалося бути «трійочником». Виходить, середня школа працює відмінно, якщо її випускники з вадами зору отримують задовільні оцінки!

Тим часом ситуація з наданням пільг при вступі до ВНЗ не залишалася постійною. Коли в державі виникають стійкі пільгові категорії, завжди спрацьовує механізм їх поступового розширення. До дітей-інвалідів додаються діти «чорнобильців», потім діти загиблих шахтарів, далі військовослужбовців і правоохоронців (див. додатки 1 і 2). Врешті, ситуація доводиться до абсурду. Таким чином, дії, розраховані на досягнення соціальної справедливості, цій справедливості, у кінцевому рахунку, прямо суперечать.

Зрозуміло, що розширення пільгових категорій зменшує число місць для навчання обдарованої молоді, що не підпадає під пільги. Внаслідок цього зростає невдоволеність пільговиками, а держава недоотримує здібних молодих фахівців.

Причому психологічний парадокс полягає в тому, що складається враження, ніби саме діти-інваліди, тобто ті, заради яких пільги вводили, є найбільшою перешкодою для подальшого навчання здорових дітей. Інвалідність часто сама кидається у вічі, і інстинктивно люди саме цих своїх співгромадян вважають винними у власних проблемах.

Державі не залишається нічого, як розпочати наступ на встановлені її ж рішеннями пільги. Спочатку гарантована кількість місць для пільгових категорій студентів обмежується 25-ма відсотками, а далі ті ж 25 відсотків виступають вже як максимальна кількість місць для пільговиків. Очевидно, що цей процес може піти і далі, але показово, що чисельність пільгових категорій не скорочується, тобто діти-інваліди вступають у все більш гостру конкуренцію зі здоровими дітьми, що потрапили до пільгових категорій.

Цікаво, що відбувається і з трактуванням першочергового права на зарахування до вишів за рівності інших умов. Тут, так само, як і в випадку з позаконкурсним зарахуванням, стає все більше категорій. Причому, довгий час пріоритетну сходинку у цьому переліку займали особи, що мають право у відповідності з Законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», тобто діти-інваліди і певні категорії дітей, батьки яких є інвалідами (див. додаток 2). Зараз же ці діти перейшли вже на третє місце. Отже, пріоритетними стають права тих, хто не є інвалідом.

В умовах подальшого зменшення місць навчання, зарезервованих для дітей-інвалідів, реальна ситуація з їх вступом до ВНЗ значною мірою залежатиме від ставлення до них керівництва відповідного вишу. Досвід радянських часів доводить, що при небажанні таких керівників прийняти дитину-інваліда до свого навчального закладу вони мають досить широкі можливості. Вже один цей факт ставить питання про проходження дитиною - інвалідом по зору ЗНО як альтернативи внутрішньому конкурсу у ВНЗ.

Є у цього питання і суто правовий аспект, оскільки суспільство повинно забезпечити громадянам, що є інвалідами, доступ до ЗНО нарівні зі здоровими громадянами. Сьогодні законодавство абстрактно говорить про право інваліда обирати між проходженням ЗНО та вступними екзаменами у ВНЗ. З відповідних документів якось зникли згадки про те, чи може Український центр оцінювання якості освіти забезпечити таке оцінювання для інвалідів (див. додаток 3). Тобто, навіть не ставиться питання про адаптацію тестування до можливостей, скажімо, інвалідів по зору.

Висновок напрошується такий: оскільки ЗНО з якихось, не визначених законодавцем, причин не є адаптованим для цих абітурієнтів, хай здають вступні екзамени!

Однак екзамени у ВНЗ за формою можуть практично нічим не вирізнятися від тестування, що проводиться Українським центром оцінювання якості освіти. Це кілька років тому передбачалася можливість для інвалідів проходження вступних випробувань у формі співбесіди (хоча недоліки такої форми є також принциповими). Тепер така форма із законодавства зникла, тобто, насправді, з погляду адаптованості екзаменів у ВНЗ перед інвалідами по зору постають все ті ж проблеми. І в цьому відношенні (за вказаних умов) становище людей, що не можуть прочитати тестове чи екзаменаційне завдання і заповнити відповідний бланк, стає просто безвихідним.

Таким чином, коректною є постановка питання не у тій площині, що інвалід має вибір між оцінюванням і екзаменом, а так: чи адаптовані оцінювання і екзамени до можливостей інвалідів? Чи можуть інваліди по зору на рівних умовах конкурувати з іншими пільговими категоріями абітурієнтів?

Коли, наприклад, у ВНЗ доводилося резервувати для пільговиків 25 відсотків бюджетних місць навчання, можна було проводити з ними співбесіди або приймати у них екзамени суто формально. Тепер же, навпаки, внутрішній конкурс може виявитися ще більш жорстким, ніж ЗНО. Тобто, до об’єктивної неадаптованості екзаменаційних завдань може додатися суб’єктивна зацікавленість екзаменаторів. Власне, саме спроможність екзаменаторів впливати на оцінки і породила потребу у ЗНО.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка