Аналіз готовності випускників шкіл для дітей з глибокими порушеннями зору до зовнішнього незалежного оцінювання знань



Сторінка2/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1. Рівні можливості доступу до вищої освіти

як суспільна проблема.




1.1. Специфічний характер освітніх потреб

осіб з вадами зору.


Основною метою впровадження ЗНО були суспільні потреби в підвищенні якості вищої освіти шляхом більш ефективного відбору майбутніх студентів. Не останню роль відіграють і проблеми соціальної справедливості та боротьби з корупцією, причому вони мають певний вплив і на якість вищої освіти, формуючи у студентів мотивацію до отримання знань. Якісна вища освіта потрібна як суспільству, створюючи висококваліфіковану робочу силу, так і самим студентам, збільшуючи їх шанси на ринку праці та у подальшому кар’єрному зростанні.

Стосовно осіб з вадами зору ця аксіома набуває ще більшого значення. Люди з вадами зору з давніх давен мали труднощі з реалізацією своїх творчих та інтелектуальних можливостей. Часткова або повна втрата зору обмежує або повністю унеможливлює виконання більшості трудових операцій, доступних людям з нормальним рівнем зору.

Особливо це стосується тих процесів, де змістом операцій є отримання і обробка інформації, оскільки переважна частина інформації, що має виробничу чи творчу цінність, зазвичай виступає у знаковій формі (друковані тексти, графічні зображення, відео). Саме ця форма інформації недоступна або доступна лише частково особам з вадами зору. І якщо це вірно для трудових процесів, то ще в більшій мірі справедливо у відношенні до процесів навчання, де оволодіння новими знаннями головним чином і являє собою сприйняття знакової інформації.

Таким чином, з одного боку, особи з вадами зору мають серйозні проблеми із застосуванням своєї праці, а з іншого боку, мають ще більші проблеми з набуттям необхідних знань і навичок для виконання кваліфікованої роботи. І чим більшим є ступінь втрати зору, тим гострішими є як навчальні, так і професійні труднощі.

У часи переважно машинного виробництва для людей з глибокими порушеннями зору створювали спеціальні умови праці, суть яких полягала в оснащенні виробничих процесів певними засобами, які б дозволяли виконувати операції без застосування зору і убезпечували працівника від виробничого травматизму. Найприроднішим способом застосування робочої сили у цих умовах стало використання можливостей рук і ніг, що означало виконання простої фізичної праці.

В Україні в радянський період були створені значні виробничі потужності для виконання такої праці людьми з глибокими порушеннями зору. Вони забезпечили практично повну зайнятість інвалідів першої та другої групи по зору. Проте ці виробництва не вирішували проблему ефективного і якісного працевлаштування, оскільки були зорієнтовані на відмову від використання творчих та інтелектуальних можливостей інваліда.

Активні спроби розвитку та використання творчих та інтелектуальних можливостей сліпих почалися ще у 18-му сторіччі і полягали у створенні спеціальних методів навчання дітей, що втратили зір. В основі цих методів лежало використання тактильних і слухових аналізаторів для передачі дітям необхідної інформації.

Особливо велику роль відіграло осмислення того, що тактильним шляхом сліпий може сприймати знакову інформацію. Проблема полягає лише в тому, щоб надати цій інформації специфічну форму, прийнятну для сліпого. Такою формою став рельєфнокрапковий шрифт, а найбільш вдалим варіантом цього шрифту виявився шрифт Брайля.

Завдяки цьому виникли книги для сліпих, а самі сліпі отримали можливість записувати завдання і їх рішення, висловлювати свої думки на папері. Іншими словами, виникла система з трьох принципових складових: отримання інформації, її обробки та передачі.

Тактильний спосіб сприйняття інформації дозволив вирішити й іншу проблему - формування у сліпих уявлення про графічні зображення. Були створені рельєфні карти, креслення та малюнки. Проте відразу слід зазначити, що роздільна здатність чутливості пучки пальця, якою користується сліпий, у десятки разів менша за роздільну здатність ока, тому уявлення про графічне зображення було і залишається лише схематичним.

Суттєвим доповненням до рельєфнографічного відтворення стало виготовлення для сліпих різних повномірних моделей. Навіть звичайна цеглина може розповісти сліпому про паралелепіпед більше, ніж розлогі описи. Коли ж за створення різноманітних макетів і моделей взялися фахівці, з’явилася ціла система знарядь навчання, що розповідає сліпим про оточуючий світ.

З розвитком науково-технічного прогресу розширювалися можливості різнобічного відтворення інформації для сліпих. На зміну паперовим географічним картам прийшли пластикові, з’явилися рельєфні глобуси, конструктори (наприклад, для складання детекторних радіоприймачів), моделі двигунів (парової машини, двигуна внутрішнього згоряння), адаптовані настільні ігри (шахи, шашки, доміно). З одного боку, все це полегшувало роботу педагога, з іншого - вимагало розробки спеціальних методів навчання для правильного використання таких допоміжних засобів.

Наприклад, через низьку роздільну здатність чутливості пучки пальця на географічних картах об’єкти мають відображатися достатньо великими рельєфними позначками. Написати ж назву об’єкту дрібними символами шрифтом Брайля взагалі неможливо,- відстань між його символами (від початку одного до початку наступного) повинна становити 6 - 7 мм. Через це замість повних назв географічних об’єктів доводиться вживати умовні скорочення і здійснювати так звану генералізацію зображення, коли менш важливі об’єкти не відображаються з метою економії площі, яка використовується для рельєфнокрапкових надписів. Необхідність розтлумачувати значення умовних скорочень породжує потребу у додаткових описових інструкціях до географічних карт.

У деяких випадках об’єкт виявляється відтвореним, але позбавленим рельєфнокрапкового підпису, що відображає його назву. Тоді виникає потреба у додаткових письмових поясненнях щодо цього об’єкту, відштовхуючись від інших, вже відомих.

Фактично сліпий повинен вміти розшифровувати таку карту, запам’ятовуючи все те, що безпосередньо не відображено у повній формі. Попри всі допоміжні засоби, вирішальним чинником виявляється пам’ять учня.

Багаторічні досвід і спеціальні дослідження показали, що особи з глибокими порушеннями зору дуже часто мають вражаючі здібності пам’яті. Є гіпотеза, що ті відділи пам’яті, які у зрячої людини використовуються для зберігання зорових зображень («картинок»), у сліпих використовуються для асоціативної пам’яті, яка дозволяє безпосередньо поєднувати об’єкти зберігання з порівняльними функціями мислення, полегшуючи і пришвидшуючи аналіз відомої інформації в умовах її стійкого дефіциту.

У різних людей (в залежності від природних властивостей і умов існування) це може знаходити прояв у різних здібностях - від абсолютного слуху до математичних. Важливо те, що в цілому відсутність зору не означає автоматичного звуження здібностей з переробки інформації та творчого її переосмислення. Навпаки, завдяки компенсуючим пристосуванням мозку ефективність його роботи у певних вимірах разюче зростає.

У разі створення необхідних умов навчання сліпих виявляється цілком ефективним у порівнянні з навчанням зрячих дітей. Якщо не говорити про «складних» дітей, у яких сліпота є супутнім розладом здоров’я поряд з іншими нейропсихічними хворобами, «нормальна» сліпа дитина здатна отримати, як мінімум, не гіршу освіту, ніж зряча. Це підтверджується визначними досягненнями сліпих у різних галузях знань.

У радянський період була створена досить потужна система спеціальної освіти дітей з вадами зору. Школи забезпечувалися літературою шрифтом Брайля або збільшеним плоским шрифтом, допоміжними засобами навчання, кваліфікованими тифлопедагогами.

Кращі випускники цих шкіл вступали до ВНЗ, не тільки успішно в них навчалися, але нерідко були кращими студентами на своїх курсах, отримували дипломи «З відзнакою», писали і захищали кандидатські та докторські дисертації. Вони, звичайно, були непересічними особистостями та завдячували своїй наполегливості і талановитості, проте у підмурку успіхів була система шкільної освіти, яка забезпечувала їм конкурентоздатність у порівнянні зі зрячими однолітками.

Треба підкреслити, що ніяких пільг щодо вступу до ВНЗ інваліди по зору тоді не мали. Навпаки, на багатьох факультетах вони були небажаними студентами.

Справа в тому, що, згідно тодішнього законодавства, сліпі молоді фахівці мали право на працевлаштування за місцем проживання, і в умовах системи розподілу молодих фахівців відповідальність за працевлаштування лежала на керівництві навчального закладу. А розподіл сліпих випускників був пов’язаний із серйозними труднощами.

Головна проблема полягала у тому, що установа, куди розподілявся сліпий фахівець, часто не була зацікавлена у такій робочій силі. Наприклад, наводилася така аргументація: ми знаємо, що такий-то і такий-то буде добре читати лекції і вести семінари, але нам потрібен здоровий хлопець, щоб їздив зі студентами на картоплю та стежив за відсутністю на стінах у гуртожитку порнографічних листівок. Фактично у таких випадках потрібен був адміністративний тиск, щоб сліпого взяли на роботу.

Ще більше ситуація ускладнювалася у великих містах (у першу чергу в Києві), де, як правило, вчилися сліпі студенти і де для життя сліпих людей умови були прийнятними. Проте тут воліла залишатися і більшість випускників, і тому конкуренція зв’язків загострювалася. У цих умовах часто для працевлаштування сліпих фахівців не допомагав і адміністративний тиск, який наштовхувався на чинники особистого впливу.

У таких умовах керівникам ВНЗ простіше було взагалі не приймати сліпих абітурієнтів. Їм створювалися додаткові труднощі зі здаванням документів, пропонувалося вступати на інші факультети або вчитися заочно (тоді держава не несла зобов’язань із працевлаштування), давалися вказівки екзаменаторам знижувати оцінки.

Таким чином, у багатьох випадках у відношенні до сліпих абітурієнтів мала місце пряма або прихована дискримінація. І все ж, при відповідній наполегливості, повторюючи спроби не один рік, сліпим вдавалося вступити до бажаного навчального закладу за обраним фахом, дивуючи потім своїми знаннями і викладачів, і інших студентів.

Великі труднощі у процесі навчання і ще більші проблеми із працевлаштуванням, як і порівняно невисока оплата праці кваліфікованих працівників призводили до падіння мотивації до подальшого навчання серед випускників шкіл для сліпих і слабозорих. Натомість очевидними були переваги працевлаштування на спеціальних підприємствах Українського товариства сліпих (УТОС).

У порівнянні, скажімо, з викладачем-асистентом робітник мав не меншу, а то й більшу заробітну плату, кращий доступ до дефіцитних товарів, пільги з санаторно-курортного лікування, більш оптимістичні перспективи отримати житло. Справа доходила до того, що самі вчителі спеціальних шкіл пропагували відмову від подальшого навчання, здійснюючи своєрідну професійну орієнтацію своїх вихованців.

Система освіти, здатна готувати дітей на цілком якісному рівні, дедалі занепадала, оскільки і діти, і вчителі все меншою мірою були зацікавлені у ретельному виконанні своїх обов’язків. До ВНЗ вступало все менше дітей з вадами зору.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка