5. наука як соціальний інститут



Скачати 247.24 Kb.
Дата конвертації11.05.2016
Розмір247.24 Kb.
5. НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
У розвитку сучасного суспільства наука відіграє особливу роль. Наука не лише найважливіший, але й сполучний, інтегруючий еле­мент сучасної культури. Усі структурні елементи суспільства зазна­ють все більшого впливу науки. У свою чергу, наука зазнає більш сильного впливу соціально-політичних, економічних та інших про­цесів.

Наука як складний багатогранний феномен

Наука — складний багатогранний феномен, який можна роз­глядати з різних точок зору. З культурологічної — це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує про­грес суспільства, спадкоємність його розвитку.

З логіко-гносеологічної точки зору — це система знання, особ­лива форма суспільної свідомості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу.

З діяльносної точки зору наука — це особлива діяльність, спря­мована на одержання і застосування знань.

З практичної — це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й інтелек­туальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням нау­ки.

З інституціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спи­рається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних ме­тодів.

З інформаційної точки зору — це система, створена для зби­рання, аналізу й переробки інформації.



Таким чином, наука — це не просто система знань, але й про­цес їх одержання і застосування, це й результат спеціалізованої діяль­ності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методич­не забезпечення.
158
З якої б точки зору її не розглядати, наука залишається про­дуктом світового розвитку і носить загальнолюдський характер. Без­перечно, розвиток науки в окремих країнах має свою специфіку й вимагає спеціального аналізу, особливо її інституціональні форми. Проте важливо пам'ятати про глобальний, світовий її характер, про неприпустимість абсолютизації та протиставляння часових і про­сторових кордонів (радянська, українська наука і т. п.).

У складній природі науки містяться внутрішні протиріччя, які є джерелом її розвитку. Наука не лише система знання, але й безкінечний процес його розвитку, а значить, заперечення старого. Науці внутрішньо притаманний інноваційний характер. Разом з тим, п інституціональні форми слугують закріпленню того, що потім долається, руйнується.

Наука пройшла складний і довгий шлях розвитку. Перші її прояви можна віднайти в глибокій давнині. Це знання в галузі аст­рономії, математики, механіки, медицини, котрі мали практичне застосування уже в давньому Єгипті, Греції, а також у країнах дале­косхідної цивілізації. Процес нагромадження і застосування знань триває протягом усієї історії. Поступово створюються і організаційні, й пормативно-ціннісні форми наукової діяльності.

Проте довгий час, аж до XX століття, наука не була цілісним, розвинутим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвива­лася у межах інших соціальних інститутів: релігії, освіти. Та хоча елементи професіоналізму в науковій діяльності з'явилися уже дав­но, суспільство вперто розглядало науку, головним чином, як ама­торське заняття, як форму дозвілля.

Наука виконує дві основні соціальні функції: пізнавальну і практичну. Перша спрямована на пошук нового, аналіз суті про­цесів і явищ, виявлення закономірностей їхнього розвитку; друга спрямована на застосування знання, його використання у різних галузях суспільства. У зв'язку з цим розмежовуються три види на­укових досліджень: фундаментальні, прикладні й розробницькі (інженерні). З розвитком суспільства зростає вплив науки на всі сторони життя суспільства, при цьому змінюється роль приклад­них досліджень, зростає їхня питома вага в системі науки.

У США в 80-і роки 10% учених займалися фундаментальни­ми дослідженнями, 20% — прикладними, 70% — розробницькими.

В міру трансформації у цілісне утворення сама наука все часті­ше стає предметом спеціального дослідження. Набувають розвитку
159
філософія та історія науки, оформлюється наукознавство як за­гальна наука про науку. В 50-і — 60-і роки американський соціолог Р. Мертон закладає основи соціології науки. В 70-і роки, поряд з нормативною концепцією Мертона, набуває розвитку когнітивна концепція у вигляді соціології наукового знання. Яскраві представ­ники цього напрямку — американський історик науки Т. Куп і англійський соціолог М. Малкей.

Т. Кун критикує мертонівську концепцію загального розуміння науки. В його книзі "Структура наукових революцій" [11] наука розглядається як парадигма, прийнята науковим співтовариством. На думку Т. Куна, відповісти на запитання, чи істинне знання, можна лише з урахуванням того, з позицій якої парадигми його розглядають. Те, як ми бачимо світ, залежить від того, як ми на нього дивимося.

Т. К. Кун розкриває особливості, механізм розвитку науки. Нау­ка, на його думку, розвивається не шляхом нарощування нових знань, а через періодичну, докорінну трансформацію і зміну основ­них уявлень, через наукові революції, через зміну парадигм [II, с. 20, 123 - 1251.

Парадигма, за Куном, — це не лише теорія, але й принципо­во новий підхід до розв'язання наукових проблем, спосіб діяння, новий шлях, нона модель розв'язання дослідницьких завдань. Аналі­зуючи теорію розвитку науки, Т. Кун показує, що розвиток науки відбувався саме таким чином. Він наводить приклад з виникнен­ням астрономії М. Коперніка, теорією відносності, що сформулю­вала нову парадигму, теорією Ч. Дарвіна та ін.

На прикладі соціології також можна переконатися у тому, що наука — це не звичайне нагромадження знань, а складний супереч­ливий процес появи нового. Роль нової парадигми свого часу відіграв марксизм, який поставив за вимогу осмислення усіх соціальних процесів з точки зору їхніх діалектичних відносин з економічними формами при загальному формаційному підході до історії розвитку суспільства. В 30-і — 40-і роки XX ст. був сформульований новий підхід до соціологічного дослідження — структурно-функціональ­ний аналіз. У 80-і — 90-і роки все частіше обстоюється думка про вплив на розвиток науки поєднання різних парадигм.

Широко відомими стали роботи наукознавців і соціологів нинішніх країн СНД: Г. М. Доброва, О. О. Зворикіна, В. Ж. Келле, П. О. Рачкова, 1. І. Леймана та ін., які аналізували науку як со­ціальний інститут.


160
Інституціоналізація науки

Інституціоналізація науки пов'язана з переходом до професій­ної діяльності, з появою наукового професійного співтовариства, спеціальних професійних закладів і розвитком нормативно-ціннісних систем їхнього функціонування. Розвиток науки завжди був пов'язаний із задоволенням потреб суспільства. Інституціоналі­зація веде до більш чіткого виявлення і визначення соціальне зна­чущих функцій науки, що, в с-.ою чергу, змінює роль, статус, пре­стиж науки в суспільстві. Ознакою інститупіоналізації є оформлен­ня наукової діяльності і діяльності спеціальних закладів як віднос­но самостійної галузі суспільного життя. Інституціоналізація, що виникла на основі взаємодії науки з суспільством, забезпечує зрос­тання ефективності наукової діяльності, призводить у цілому до зростання ролі науки.

Сьогодні наука має всі ознаки розвинутого соціального інсти­туту. В галузі науки у світі зараз працює понад 5 млн. наукових працівників, видається 100 тис. наукових журналів, у яких щороку поблікуються понад 2 млн. наукових статей. У розвинутих країнах на науку витрачається 3 — 4% національного доходу. Наукова діяльність є складною диференційованою та ієрархізованою діяльністю, яка спирається па особливий вид виробництва. Наука володіє численними спеціалізованими закладами, коштами: НДІ, АН. наукові і інформаційні центри, бібліотеки, музеї, органи коор­динації та планування; є своя символіка, своя система контролю і заохочення, система оцінок престижу вчених (звання, вчені ступені і т. п.). Виникли наукові центри, які об'єднують тисячі вчених, такі, як Український інститут кібернетики, Дубна, Академмістечко під Новосибірськом та ін.

Встановилися різноманітні офіційні та неофіційні форми спілкування, спільної діяльності, в тому числі "невидимі світу ко­леджі", склалися світові нормативні системи і нормативне регулю­вання в галузі науки.

Згідно з Р. Мертоном, в основі функціонування науки як со­ціального інституту лежать чотири принципи, які складають "Мо­ральний імператив науки" [14].

Принцип універсалізму (або об'єктивності) характеризує об'є­ктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке
161
відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила дове­дення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об'єктивно оцінювався результат досліджень і репутація грунтувалася на реальних заслу­гах.

Принцип комуналізму (або всезагальності) вимагає, щоб на­укове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості нау­ки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім'я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

У подальшому Мертон запропонував доповнити перелік імпе­ративів "емоційною нейтральністю". Н. Сторер (проф. Гарвардсь­кого університету) наполягав на такому принципі, як "інтелекту­альна скромність", який вимагає урахування і визнання роботи по­передників [І]. Ян Митроф (проф. Південнокаліфорнійського уні­верситету) пропонував віднести до імперативів принцип "неупе­редженості". Активно відстоювалися як моральні принципи оригі­нальність, незалежність наукової діяльності і наукових концепцій. Наука ефективно діє там, де їй надається автономія. Наука по-літично нейтральна.

Положення Р. Мертона про етнос науки справедливо крити­кували за дещо абстрактний, неісторичний підхід. Вони фактично спиралися на абстрактну модель чистої науки. Англійський соціо­лог М. Малкей у книзі "Наука і соціологія знання" зазначає, що Мертон пропонує ідеалізовані норми належного [13, с. 113 — 118].

Соціологічні дослідження показали, що реальна дійсність не завжди відповідає цим нормам. Змагальність у науці часом виклю­чає відкритість, учених цікавить не лише істина, але й визнання пріоритету. Ян Митроф дослідив 42 наукових заклади, котрі займа­лися місячним проектом "Аполлон" (1974 р.), і показав, що голов­ним стимулом активності була зацікавленість у загальному визнанні. Митроф доводить, що існує не один, а принаймні два ряди проти­лежних норм. Так, нормі емоційної нейтральності протистоїть норма емоційної переваги. Необхідна сильна, навіть нерозумна відданість ідеям для того, щоб досягти перемоги. Норма універсалізму врівно-


162
важується нормою партикуляризму. Відкритість — секретністю, яка дає змогу уникнути передчасного розголосу й переконатися у надій­ності даних і т. п.

М. Малкей у зв'язку з цим зазначає, що в галузі науки ми маємо справу зі складною мовою моралі [13, с. 124].

Критика Мертона справедлива в тому, що немає чистих, аб­страктних норм науки, вони по-різному діють у певних суспільних умовах у взаємозв'язку з загальносоціальними нормами і відчува­ють вплив багатьох факторів. Та це не означає, що слід відкинути моральний імператив Р. Мертона. Він відбиває особливості приро­ди і високе моральне призначення науки, яка орієнтується на об'є­ктивну істину. Мертонівська нормативна концепція відіграла вели­чезну роль у становленні й розвитку професійних соціологічних підрозділів. Більше того, варто розширити число елементів мораль­ного імперативу, включивши у нього принцип, що відбиває зв'язок науки з суспільством, і який вимагає, щоб учений орієнтувався на інтереси суспільства, людства. Це зовсім не виключає універсаль­ності науки. В. Ж. Келле у зв'язку з цим зазначає, що в ракетно-ядерний вік розвиток науки без її орієнтації на загальнолюдські цінності стає небезпечним. В умовах, коли наука проникає у таєм­ниці природи і людського організму, орієнтації на цінності гуманізму настільки ж необхідні, як і орієнтація на об'єктивну істину (9, с. 124 — 125]. Вчений несе відповідальність за вибір напрямку дослідження, за практичне застосування його результатів.

До речі, сам Р. Мертон зовсім не виключає інших принципів. Він говорив про амбівалентність ученого (від лат. ambo обидва і valentina сила), тобто про суперечливість, двоякість, маючи на увазі протиріччя в системі норм, необхідність урахування різних норм. Мертон описує пари норм: наприклад, дослідник прагне пізна­ти нове, але він не повинен піддаватися моді. Для нього важать оцінка і визнання, але він змушений відстоювати свої ідеї на­перекір загальним думкам. Йому необхідна ерудиція, він має знати попередників, але це не повинно заважати творчому підходові. На­укове знання універсальне, воно не належить жодній нації, але будь-яке наукове відкриття робить честь нації, яка йому сприяла. Най­перший обов'язок ученого — виховувати нове покоління, але він не повинен допускати, щоб навчання забирало всю його енергію. Для молодого вченого немає більшого щастя, ніж навчатися у ви­датного майстра, але він має прагнути стати самим собою та ін.


163
Величезна заслуга Р. Мертона полягає утому, що він, продо­вжуючи кращі традиції методології науки, звернув увагу на мораль­ний смисл наукової діяльності, на органічну єдність особливостей творчої діяльності і моральності. Науково-дослідницька діяльність за своєю природою, внаслідок прагнення до істини, вимагає об'є­ктивності, чесності, самокритичності, добросовісності, відповідаль­ного ставлення до справи. Одночасно всі ці характеристики є мо­ральними нормами.

Моральна чистота, скромність відповідають характерові на­укової діяльності, якщо вона пов'язана з об'єктивним науковим аналізом процесів. Учені, які суворо дотримуються логіки у вис­новках, фактах, є в більшості своїй чесними і добропорядними. І, навпаки, якщо результати спотворюються, пристосовуються до си­туації, це характерне для псевдовчених, для аморальних осіб. Мо­ральна чистота, говорив А. Ейнштейн, є запорукою адекватного відображення буття.

Внутрішня логіка науки, соціальні механізми її функціону­вання такі, що вони вимагають об'єктивності, породжують почуття відповідальності, а отже, вимагають моральних імперативів.

В сучасну епоху у взаємодії суспільства і науки все більш значимим стає служіння науки гуманним цілям. У цьому розумінні сама наука, як писав В . І. Вернадськии, повинна трактуватися як система суспільного інтелекту і морального імперативу, спрямова­ного на збереження біосфери землі [3, с. 44, 98].

Таким чином, існує складна й суперечлива система норм. Актуалізація тих чи інших норм, особливостей нормативного регу­лювання залежить від конкретних реальних соціальних процесів.

Наука, наукова діяльності як об'єкт соціологічного аналізу



Що ж вивчає соціолог у науці?

Соціологію цікавить соціальне в науці, те, що повніше роз­кривається під час діяльного й інституціонального аспектів аналі­зу. Соціолог вивчає перш за все наукову діяльність як специфічну діяльність, спрямовану на пізнання суті об'єктивних законів роз­витку реального світу.

Знання використовуються у будь-якому виді діяльності, але лише в науковій одержання знання є основною метою і основним результатом. Наукова діяльність відрізняється від інших видів за
164
методами і засобами пізнання. Відмінність проходить за інновацій­ним характером діяльності, наукова діяльність спрямована на по­шуки нового. Нарешті, за своєю природою наукова діяльність є загальною працею, тобто обумовлюється частково кооперацією су­часників. частково використанням праці попередників [16, с. 85], іншими словами їй притаманні колективний характер і спад­коємність.

Які ж межі наукової діяльності?

Наукова діяльність має широкий діапазон. Це не лише одер­жання знання, але й використання, застосування, передавання знань, тобто наукова діяльність включає не лише фундаментальне і при­кладне дослідження, але й проектування, експериментування, тех­нологію, читання наукових лекцій і т. ін.

У міру того, як наука проникає у різні сфери, вона стає роз­повсюдженою. Посилюється вплив науки на соціальні процеси. І, разом з тим, вплив соціальних процесів на науку.

Оскільки наукова діяльність спрямована на пошуки нового, найважливішим фактором її розвитку є змагання, а зовнішнім ви­разом змагальності виступає прагнення до визнання, боротьба за пріоритет і т. п.

Разом з тим, для інституціоналізованої наукової діяльності характерний і внутрішній опір інноваціям. Досить згадати про став­лення представників природничих наук до теорії Ч. Дарвіна. Джон Бернал описує, як бурхливо відбувалося обговорення його ідей [2]. Можна згадати про ставленця у нашій країні природознавців та філософів до генетики і кібернетики, суспільствознавців — до со­ціології.

Процес інститупіоналізації не завершується з утвердженням науки як соціального інституту, він набирає нових рис. Зокрема, в сучасну епоху посилюється потреба в соціальному контролі за со­ціальними наслідками впровадження наукових досягнень, за со­ціальними технологіями. Більш складними стають соціальні ме­ханізми включення до творчості та ін.

Найважливішим завданням дослідника є вимір статусу науки в суспільстві. Перетворення науки на цілісне, зріле інституціональ-не утворення підвищує статус науки в цілому та окремих її еле­ментів, статус у системі влади, в економіці, у різних регіонах, різних верствах населення.
165
Статус як узагальнена характеристика ставлення до науки включає: 1) довіру до результатів науки; 2) оцінку діяльності;

3) престижність занять науковою діяльністю порівняно з іншими видами; 4) частку національного продукту, витраченого на науку, черговість фінансування і т. п [18, с. 94 — 95).

Соціологічні дослідження середини та кінця 80-х років пока­зують, що у ціннісній системі нашого суспільства наука як абстракт­не поняття посідає високе місце. Разом з тим, престиж різко зни­жується з переходом до її конкретних характеристик, проявів. Зок­рема, ставлення до занять науковою діяльністю, її фінансування та ін. Очевидно, можна зробити висновок про те, що як реально функ­ціонуюча система наука ще не має високого статусу та високого престижу. Про це свідчить, зокрема, те, що за оплатою та стиму­люванням наукова праця посідає 12 місце серед 22 основних видів трудової діяльності.

У розвинутих країнах регулярно визначається престиж на­укової діяльності у молоді. У середині та кінці 80-х років професій­на орієнтація на наукову діяльність у ранговій шкалі з 20 професій посідала 4 місце. Разом з тим, реальні соціальні установки на підго­товку до науково-дослідницької діяльності були характерними для небагатьох.

Для сучасної епохи характерні інтеграційні процеси взаємодії суспільства і науки. Наука проникає у різні сфери суспільства. Ра­зом з тим, вона все більшою мірою залежить від суспільства.

Поглиблення взаємодії науки та суспільства призводить до зростання наукового потенціалу суспільства, тобто його здатності мати та відтворювати науку певного рівня. Соціолог аналізує ефек­тивність науки, тобто те, як реалізується науковий потенціал. Кри­терієм ефективності є результати (нові знання, практичні рекомен­дації, технології) у співставленні зі станом наукового потенціалу і тими завданнями з його реалізації, які були поставлені.

Підвищення ефективності науково-дослідницької діяльності в сучасних умовах пов'язується з переходом науки від екстенсив­ного на переважно інтенсивний шлях розвитку. З точки зору кількісних змін, як свідчать наукознавці, досягнуто певних успіхів. За останні 40 років у 2 — 3 рази зросла кількість нових науково-технічних результатів, у 8 — 10 разів — обсяг публікацій, у 18 разів — кількість людей, зайнятих у сфері науки, в ЗО, і навіть у 100 разів зріс обсяг асигнувань [7, с. 10]. Очевидно, підвищення ефектив­ності має відбуватися перш за все за рахунок якісних показників:
166
більш досконалої організації праці, підвищення її культури, рівня кваліфікації кадрів, якісного поліпшення матеріального забезпе­чення.

Зростання ефективності науки пов'язане з удосконаленням системи добору та підготовки наукових кадрів, з вибором пріори­тетних напрямків досліджень, з підвищенням рівня матеріально-технічного та інформаційного забезпечення, з удосконаленням ор­ганізації.

Розвинуті інституціональні форми скоріше свідчать про зво­ротній вплив суспільства на науку і досить залежне становище ос­танньої. Державні вкладення у науку, замовлення означають не лише підвищення престижу, а й зростання залежності. В таких умовах особливої гостроти набуває питання про взаємодію науки та ідео­логії. Вони принципово відрізняються одна від одної за своїм при­значенням, змістом, методами. Наука націлена на аналіз сутності явищ, процесів, на пошуки істини. Ідеологія покликана помічати, виражати, формулювати та захищати інтереси соціальних спільнот, формулювати програми їх дій. На ранніх етапах свого розвитку наука та ідеологія поєднувалися у межах філософії, котра існувала як не­подільна форма суспільної свідомості. Пізніше, поступово від філо­софії відмежувалася спеціальна наукова думка, спрямована на вив­чення природи, а, починаючи з епохи Відродженій, відокремлюється вивчення соціального, зв'язки науки та ідеології стають більш склад­ними, різнобічними. Важливо мати на увазі, що ідеологія — це не лише система поглядів, а й система установ, організацій. Вона впли­ває на соціальну організацію науки, масштаби та форми її вико­ристання, визначає ставлення до науки. Розвиток ідеології впливає безпосередньо, в межах духовного виробництва через концептуаль­но теоретичні системи; опосередковано — через масову свідомість, соціальну практику, спілкування і т, п. Соціолог повинен пам'ята­ти про це і прагнути нейтралізувати в тій мірі, наскільки це можли­во, ідеологічний тиск, послідовно забезпечуючи наукову незалежну позицію.

У цілому в нашій країні система науково-дослідницької діяль­ності ще не задовольняє потреб суспільства. Наукову інноваційну діяльність на сучасному етапі перш за все гальмують протиріччя між інноваційною сутністю науки та відставанням її організацій­них форм, консерватизмом управлінських структур, між високим науковим потенціалом та низьким рівнем його використання в еко-


167
номіці, політиці, освіті, між професійною підготовкою кадрів у науці та рівнем їхньої загальної культури.

Щоб подолати відставання науки від потреб розвитку суспіль­ства, необхідно зміцнити матеріальну базу науки, забезпечити ви­переджаючий розвиток фундаментальних досліджень, підняти на світовий рівень якість досліджень, забезпечити розвиток пріори­тетних галузей, позбавити науку бюрократичних форм управління, забезпечити співробітництво між різними науками, відділити при цьому суспільні науки від службової ролі по відношенню до по­літичної системи.

Наукові співробітники, колективи як суб'єкти наукової діяльності

Соціолог вивчає суб'єктів наукової діяльності — наукових співробітників, їхні особистості, мотивацію діяльності, ціннісні орієнтації у сфері науки та у суспільстві в цілому.

Наукові співробітники являють собою соціально-професійну спільноту, зайняту науковою працею, її підготовкою, організацією. Вона має складну внутрішню диференціацію. Наукові співробітни­ки різняться за змістом і характером праці (дослідники, науково-педагогічні працівники), за функціями в системі управлінця (уп­равлінці різного рівня), за цілями, методами праці (зайняті у фун­даментальних, прикладних дослідженнях, теоретики, розробники, експериментатори), за предметом дослідження (фізики, історики, біологи, соціологи та ін.), за рівнем кваліфікації (вчені ступені, звання), за типом установ (академічні, галузеві, вузи) та ін. Найбільш вивченою групою є дослідники, вчені [16, 21].

Цікаве дослідження образу вченого в свідомості учнів та сту­дентів провели на початку 90-х років болгарські соціологи. Основ­ну інформацію було зібрано за допомогою творів на тему "Моє уявлення про науку та вченого" та опрацьовано за допомогою кон-тент-аналізу. Дані свідчать про те, що у свідомості молоді перева­жають уявлення про вченого як про людину надзвичайну, яка має велику ерудицію, дуже працелюбну, безкорисливу [18, с. 98].

На жаль, в масовій свідомості нашого суспільства у зв'язку з його загальною кризою все більшого поширення набувають нега­тивні оцінки, посилюються аитиінтелектуальні настрої, нападки на
168
науку, звинувачення у нездатності дати наукові рекомендації з якіс­ного оновлення суспільства.

Важливо врахувати, що в суспільстві до кінця ще не подола­но стереотип зневажливого ставлення до розумової праці, недовіру до інтелігенції, які беруть початок у 30-ті роки.

Формування позитивного образу вченого пов'язане не лише з підвищенням ефективності науки, але й з подальшим розвитком демократії та свободи творчості.

У сучасну епоху науково-дослідницька діяльність, як прави­ло, набуває колективного характеру. Продуктивна розробка особ­ливо масштабних та складних проблем найчастіше здійснюється науковими колективами, котрі виступають як сукупний суб'єкт на­укової діяльності. Сучасний науковий колектив — це стійка со­ціальна спільнота людей, пов'язана з розподілом та кооперацією наукової праці. Разом з тим, це організація, яка передбачає єдність цілей, здатність до самоорганізації та саморегуляції, колективні гру­пові норми, цінності. Це система стосунків взаємної вимогливості, відповідальності, взаємодопомоги та підтримки.

Ефективність діяльності колективів визначається значною мірою широтою, тривалістю, інтенсивністю офіційних та неофіцій­них наукових комунікацій. Особливе значення має професійне спілкування у вигляді безпосередніх контактів, особистих бесід, дискусій, участі в роботі симпозіумів, конференцій, спільних публі­кацій, системи інформаційного зв'язку та ін.

Для функціонування колективу велике значення має психо­логія взаємовідносин. Однак колектив не зводиться до системи пси­хологічної взаємодії, і завдання соціолога не лише і не стільки ви­являти рівень єдності, тісноти міжособових контактів. Головне — це виявлення рівня соціальної зрілості колективу, котра вимірюється через реалізацію функцій колективу, через аналіз розвитку колек­тиву як суб'єкта різних відносин, у тому числі суб'єкта управління.

Особливості наукових колективів значною мірою обумовлені специфікою наукової творчості. Оскільки йде пошук істини, тру­довий процес є менш стандартним, менш формалізованим. Перед лицем наукової істини всі рівні, і тому ієрархія статусів у науково­му колективі менш жорстка. Науковий колектив значно більшою мірою залежить від індивідуальних особливостей своїх членів, від їх нахилів, здібностей, пам'яті, ерудиції, природи мислення, характеру.
169
Науковий колектив значною мірою залежить від інформацій­ного забезпечення усіх членів колективу. Як правило, минає 1,5 року, перш ніж співробітник починає отримувати інформацію про роботу членів колективу та наукового колективу в цілому.

Неповторність інтелекту, характеру, здібностей творчих праців­ників — все це накладає відбиток на науковий колектив. Своєрідність не виключає можливості типології наукових колективів. Наукові колективи за критерієм професійної єдності поділяються на однорідні (гомогенні) у професійному відношенні й неоднорідні (гетерогенні). На сучасному етапі на зміну переважно гомогенним колективам приходять змішані. За рівнем абстрактності розв'язу­ваних завдань і близькості наукових досліджень до практичного здійснення розрізняються колективи, зайняті: 1) фундаментальни­ми дослідженнями; їм виділяється у середньому лише 1 % усіх коштів, що направляються у науку; 2) прикладними дослідженнями і 3) колективи, зайняті прикладанням наукових ідей, технологій. Це конструкторські, проектні установи, випробувальні, дослідні станції. На основі такого поділу склалася триелементна система організації науки (академічна; галузева; проектна, конструкторська). Чим прак­тичніше завдання постає перед колективом, тим більше до нього залучається людей. Слабким місцем є стикування елементів науко­вого розв'язання проблеми: від фундаментального пошуку — до інженерного втілення. Перспективною формою зв'язку на сучас­ному етапі є науково-виробничі об'єднання.

За методами колективи поділяються на теоретичні та експе­риментальні, за часом функціонування — на постійні та тимчасові, за наявністю безпосередніх контактів — на контактні та некон­тактні, за характером регламентації — на формальні і неформальні

і т. п.


Різняться між собою колективи, зайняті дослідженням різних проблем. Цікаво, що ступінь захопленості своєю науковою діяльніс­тю вища в академічних НД1 гуманітарного профілю у порівнянні з НД1 природничого профілю. Значення неформальних зв'язків вище в нових наукових напрямках, найбільша ступінь колективності спос­терігається у фізиків, найменша — в етнографів та філологів.

Основним структурним підрозділом наукових колективів є проблемна наукова група. Наукознавці (Г. Добров) вважають, що її оптимальні кількісні параметри 6—7 чоловік. Оптимальні групи для становлення інформаційних зв'язків — 5 — 12 чоловік. Багато дослідників відзначають певний ритм діяльності науково-дослідної


170
групи, піднесення творчості, згуртованості через 4—5 років після створення і падіння творчих можливостей через 9—12 років, се­редня тривалість існування — 6 — 7 років [б].

Необхідно враховувати функціональне та соціальне старіння колективу, пов'язане із завершенням теми або зі стабілізацією про­фесійного і соціального зростання. Тонус колективу на належному рівні дає змогу підтримувати періодична перебудова усієї роботи колективу навколо нової фундаментальної ідеї або методу кожні 4—5 років.

На діяльність колективу впливає фізичне (демографічне) старіння, зростання середнього віку його членів. Більшість до­слідників вважає оптимальним віком ЗО — 39 років. Зокрема, про це пише американський психолог Г. Леман. Він же уточнює опти­мальний вік для творчості, стосовно до окремих спеціальностей, наприклад, для фізиків — ЗО — 34 роки, математиків — 33 — 38 років, філософів — 35 — 44 роки. Американський учений В. Денніс досліджував учених, які прожили понад 80 років. Оцінюючи їхні роботи, він зробив висновок, що найбільш продуктивним є вік 40 — 49 років. Англійський учений Л. Шоумен вивчав вік лауреатів Нобелівської премії і підтвердив висновки Г. Лемана. Д. Пельц, Ф. Ендрюс говорять про два піки продуктивності: близько 40 років і від 50 до 60 років. О. О. Зворикін досліджував у 60-ті роки ак­тивність радянських вчених і найбільш продуктивним віком назвав ЗО-35 років (10].

Під час аналізу наукової активності важливо враховувати увесь комплекс факторів, які впливають на діяльність. Це яскраво вия­вилося, наприклад, у дослідженнях Т. 3. Козлової. Перевіряючи гіпотезу про прямий зв'язок між задоволенням сторонами наукової діяльності та її продуктивністю, яка дістала яскраве підтвердження в американських наукових закладах, Т. 3. Козлова не віднайшла такого зв'язку ні в галузевих НД1, ні в академічних організаціях, бо тут визначальними виявилися інші фактори.

Подальший розвиток науки як соціального інституту пов'я­заний з розгортанням її соціальних функцій. В умовах розвитку сучасної НТР наука все більшою мірою стає теоретичною базою виробничих процесів, управління, а матеріальне і духовне вироб­ництво перетворюється на технологічне застосування науки. Відбу­вається знауковлення усіх видів діяльності.
171
У кінці XX ст. наука стикається із завданнями збереження цивілізації в цілому, врятування людства від загрози екологічної катастрофи. У цьому зв'язку прогрес науки виявляється і в тому, що вона все більше концентрує свою увагу на людині, на ЇЇ соціаль­них відносинах, духовному багатстві.

Подальший розвиток науки пов'язаний з удосконаленням методів і засобів пізнання, її організації, з утвердженням нових на­укових напрямків, які відбивають потреби розвитку суспільства.

В сучасних умовах, коли наука стає масовим видом діяль­ності і вимагає значних витрат, зростає значення формування і ре­алізації наукової політики, що вимагає створення моделей розвит­ку науки і наукового прогнозування. На початку 70-х років більшість розвинутих країн в галузі наукової політики переходять до стратегії інтенсивного розвитку науки. Перспективним у цьому є перехід від екстенсивного розвитку до інтенсивного всередині нашої країни, що передбачає підвищення якості наукових досліджень, рівня підго­товки наукових кадрів, Інтенсивний розвиток наукометрії, яка вимі­рює параметри стану наукової діяльності. Набувають розвитку ме­тоди галузевого, регіонального і глобального моніторингу наукової

праці [16].

Досить інтенсивно розвивається в сучасну епоху комплекс наук про науку. Зокрема, подальшого розвитку набуває соціологія знання, яка розглядає наукове пізнання як соціальний процес, плідно розробляє проблему методів, прийомів пізнання. З'явилися роботи з соціальної когнітології, яка аналізує психологію творчості і займається моделюванням механізму творчого процесу [8].

У соціології науки перспективним є аналіз народження і ут­вердження нових наукових напрямків, нових інститушональних форм діяльності, її ефективності, соціологічні дослідження науко­вого співтовариства як суб'єкта діяльності. У зв'язку з ускладнен­ням структури науки вимагає подальшої розробки класифікація наук та ін. Необхідне більш глибоке вивчення проблем наукових ко­мунікацій, проблем моделювання науки [15, с. 57 — 75].


172
Контрольні запитання
1. Назвіть аспекти вивчення науки як багатогранного явища.

2. У чому виявляється процес інституїііоналізашї науки?

3. Які особливості сучасного розвитку науки?

4. Р. Мертон про моральний імператив науки.

5. Сучасні моральні проблеми науки.

6. Що вивчає соціолог в галузі науки?

7. Особливості науково-дослідницької діяльності і наукових колективів.
Теми рефератів
1. Наука як складне багатогранне явище.

2. функції науки.

3. Наука як практична сила суспільства.

4. Наука і моральність.

5. Наука і якісне оновлення суспільства.
Література
1. Американская социология. - М.: Прогресе, 1972.

2. Бернал Дж. Наука в истории общества. - М., 1956-

3. Вернадский В.Й. Философские мысли натуралиста М.: Наука, 1988.

4. Волков Г.Н, Социология науки. - М.: Наука, 1968.

5. ГилбертД., Малкей М. Открывая ящик Пандоры. - М.: Наука, 1987.

6. Добров Г.М. Наука о науке. - Киев: Наукова думка, 1989.

7. Добров Г.М., Задорожный 3-М., Щедріїна Т.И. Управление эффективностью научной деятельности. - Киев: Наукова думка, 1978.

8. Каныгин Ю.М.. Яковенко Ю.И. Введение в социальную когнитологию. К.:

Наукова думка, 1992.

9. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы.-М.: Наука, 19Я8,

10. Козлова Т.3. Возрастные группы в научном коллективе. - М.: Наука, 1983.

11. Кун Т. Структура научных революций. - М.: Прогресе, 1975.

12. Лейман Й.Й. Наука как социальный институт. - Ленинград, 1971.

13. Малкей М. Наука и социология знания. - М. Прогресе, 1983.

14. Merton R. The sociology of science. Chicago L 1973.

15. Новые научные направления и общество. - М. - Л.: Наука, 1983.

16. Отдельные отрасли социологического знания. Словарь-справочник М • Нау­ ка, 1 990.

17. Пельц Д., Зндрюс ф. Ученые в организациях. - М.: Наука, 1973.

18. Проблемы деятельности ученого и научных коллективов. Тезисы докладов

Международной конференции по науковедению. Лснинград, 1990. !9. Современная запаяная социология науки. Критический анализ - М • Наука

\Ш. ' ' •'

20. Социология науки в СССР. Вопросы теории и практики. - М,: Наука, 1982.

21. Социального показатели в систем научно-технической политики М. -Л.: л-ры, 1986.

22. Тарапов Й.Е. ИнтеллектуальЕіьш труд, наука и образование. Кризис в Украине, Хорьков. "Фолио", 1994.

23. Учёный и научный коллектив. Социальные аспекты деятельности. М.: Наука,

24 Яхиел Н Социология науки: теоретические и методологические проблемы. - М.: Наука, 1977.


173


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка