3. національно-етнічна структура суспільства етнічні спільноти



Скачати 190.81 Kb.
Дата конвертації26.05.2016
Розмір190.81 Kb.
3. НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА Етнічні спільноти
Історично першими соціальними спільнотами людей були природні кровнородинні об'єднання — рід, клан. На відміну від раси, яка була продуктом біологічного розвитку та об'єднувала лю­дей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, характер побудови тіла), соціальні спільноти являли со­бою результат соціальної взаємодії. У процесі повсякденного спілку­вання складалися спільні уявлення, вірування, звичаї, ритуали, які згуртовували, об'єднували людей. Велику роль в житті перших спільнот відігравали віра у спільного предка, поклоніння певним силам природи. Вони не лише об'єднували, а й надавали сталості роду, кланам, були основою формування колективної свідомості. В міру того як проходило змішування родів, кланів, головними фак­торами стабільності ставали спільність історико-географічного по­ходження, природного осередку, звичаїв. У процесі взаємодії родів, кланів, що об'єднувалися у племена, складалися нові звичаї, віру­вання, звички, норми, цінності, виникла спільна мова. Таким чи­ном, стверджувалася особлива, характерна для даних спільнот куль­тура. Тобто, на відміну від раси, етнічність може змінюватися, бо етнічні групи пов'язані з розвитком культури та символізують певні її етапи.

Племена були вже більш чітко зв'язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до пастушеня й землеробства з'являється й певний господарський уклад. Все це об'єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільно­ти.

Змішування племен призводило до утворення нової спільно­ти — народності, яка символізує більш високу культуру суспіль­ства. Це стосується і матеріальної культури (засоби виробництва, житло, одяг), і духовної (звичаї, норми, цінності, міфи, вірування, народна творчість), так званої фольклорної культури. Формуванню народності сприяє більш тісний зв'язок з територією, більш чітка організаційна структура суспільства, розвинуті політичні форми, що активізують і структурують спілкування людей.

У процесі консолідації народностей на грунті розвитку еко­номічних, політичних та інших зв'язків між ними складаються нації.


55
Вони об'єднують великі маси людей, являють собою новий етап у розвитку культури суспільства. Нації створюють більш високу, ніж фольклорна, власну культуру з чітко визначеними цінностями, сис­темами норм, моделями поведінки. Найважливішим фактором їхньо­го розвитку часто є створення самостійної сильної держави.

Чи зберігає своє значення у процесі етноутворення природний фактор?

Л. М. Гумільов у своїй теорії етногенезу намагається довести, що значення такого природного фактору, як краєвид, зберігається й нині [5]. Порівнюючи переселення російських селян та козаків до Сибіру в межах звичної зони заплавно-лугового ландшафту та переселення у нову для них зону лісотундри, Л. М. Гумільов пока­зує, то у першому випадку складається кілька етносів великоросів, а в другому — зовсім повий етнос. Навіть коли погодитися з кон­кретними висновками Гумільова, цілком очевидно, що епоха без­посереднього впливу природною фактору на етнос уже минула, значно більший вплив справляють інші фактори.

У соціологічній, філософській, етнографічній літературі можна зустріти різні трактування поняття нації. Нація розглядається як етнічна категорія, або як нова політична, головною озцакої якої є національна держава. Нацією оголошується єдине громадянство. Зустрічаються й еклектичні трактування, коли заявляють, що на­ція — це не чистий етнос, а об'єднання, яке одночасно носить і етнічний, і політичний характер.

Для того, щоб розібратися у тому, що ж являє собою нація, слід розмежовувати питання про природу спільноти та фактори Ті розвитку, про природу нації та її участь у політичних процесах. Немає сумніву, що створення єдиної централізованої держави сприяє становленню нації. Немає сумніву, що нації можугь підключатися до політичних процесів, утягуватися у боротьбу за владу, та це не змінює природи самої нації як культурної спільноти.

Звичайно, нація відрізняється від попередніх форм етносів. Це більш високий ступінь розвитку культури, що виражається у більш зрілій ціннісній свідомості нації (її потреб, інтересів, ціннос­тей), багатстві норм, у розвинутій літературній мові, більш глибо­кому характері свідомості, здатності до більш активної дії в ім'я розвитку культури. Нація — своєрідний ступінь розвитку культури. Значення спільності походження виявляється лише у знятому виг­ляді, опосередковано, через фіксацію спільності походження у куль­турі народностей, в історичних традиціях. Нація охоплює значно


56
більшу кількість людей. Всередині нації довгий час можуть зберіга­тися етнічні групи. В нашій країні в результаті тривалого тісного спілкування склалася українська нація, яка включає у себе етнічні групи українців західної, східної, південної частин України. Єдине ж громадянство включає, крім українців, представників інших націй, народностей. Це політична спільнота, існування якої регулюється політичними нормами, які в сучасному світі є більш ефективними, ніж культурні орієнтації. Напевне, це і живить прагнення до ото­тожнення нації з громадянством. Поширені визначення нації шля­хом перерахування таких ознак, як спільність походження, тери­торії, мови, економічного життя, держави. Проте дослідники спра­ведливо відзначають, ідо спільна територія, спільність економіч­них зв'язків, єдина держава — це скоріше передумови виникнення нації, ніж її ознаки [2].

Про те, ідо держава не є і не може бути ознакою нації, свідчить той факт, що з 132 держав світу у 70-ті роки лише 9% були етнічно гомогенними (однорідними), 40% мали в своєму складі 5 та більше етнічних груп [ІЗ]. Багато крупних розвинутих держав (США, Ве­ликобританія та ін.) є поліетносами. При цьому багатовіковий істо­ричний досвід показав, що ніякі державні кордони не можуть ок­реслити культурну різноманітність народів, їхню етнічну само­свідомість.

Разом з тим штучна побудова поліетнічної держави за націо­нальним принципом — джерело багатьох протиріч, бід, що можна проілюструвати на прикладі розвитку Радянського Союзу. У відповідності з принципом федеративного національно-державно­го устрою народи були "жорстко" прив'язані до конкретних дер­жавних утворень. Ті, що мали територіальний статус та власну дер­жавність, оголошувалися націями, хто не мав, або жив за кордо­ном, оголошувалися національними групами. Так національнодержавний устрій створював певну ієрархію національно-етнічних ут­ворень, і все це в умовах цоліетнічного характеру республік.

Очевидно, точніше було б визначити націю через категорії спільності культури та її самосвідомість.

У зв'язку з цим у нашій літературі було висловлено справед­ливу думку про те, що "національність має стати приватною спра­вою громадянина, об'єктом його культурних, мовних та побутових переваг" [б]. Це не виключає того, що держава покликана охоро­няти права й свободи націй, сприяти їхньому розвитку.
57
Етнічність

Формування націй, як і більш ранніх спільнот, пов'язане з усві­домленням належності до спільноти, прийняттям її цінностей, норм.

Англійський соціолог Е. Геллнер, відомий своїми працями з про­блем розвитку нації, підкреслює, що нації у цьому значенні — це продукт людських переконань, пристрастей, схильностей [З].

Етнічність передбачає почуття єдності, яка виражається че­рез протиставлення "ми — вони". Якщо відсутнє почуття належ­ності до спільноти, усвідомлення відмінностей її культури від інших, немає і соціальної спільноти. Тобто специфіка етнічного зводиться переважно до змісту етнічної свідомості та самосвідомості. Остан­ня, на думку І. С. Кона, є головною ознакою.

В Енциклопедії американських етнічних груп, виданій Гар­вардським університетом наприкінці 70-х років, зазначалося, що будь-яка сукупність людей, котрі заявили про своє походження і культурну відмінність, може розглядатися як етнічна група. Озна­ками "етнічності", що можуть варіюватися у різних комбінаціях, називалися: спільне історико-географічне походження, раса, релі­гія, вірування, мова або діалект, зв'язки, які виходять за межі ро­динних, сусідських та общинних кордонів, цінності, традиції, сим­воли, література, фольклор, музика, кулінарні уподобання, посе­ленські особливості, інтереси, інститути, що обслуговують та підтри­мують групу, внутрішнє почуття відмінності, відмінність, що сприй­мається зовнішньо.

Етнос часто визначають як групу людей, які розмовляють од­нією мовою, визнають спільність свого походження, володіють ком­плексом звичаїв, цінностей, традицій, що різняться від інших.

Та чи не втратила свого значення етнічність у сучасну епоху масових переміщень, урбанізації, масової культури?

Серед соціологів та політологів аж до 70-х років існувала думка, що суспільне значення етнічності буде поступово спадати, оскіль­ки в міру розвитку індустріального суспільства стиратимуться релігійні, культурні та інші етнічні відмінності. Проте життя розби­ло подібні твердження, бо останні десятиліття продемонстрували відродження етнічності, активізацію національних рухів на всіх кон­тинентах.

У країнах СНД повсюдно пожвавилися етнічна, національна самосвідомості, активізувалася боротьба за встановлення самостійної національної держави.
58
У сучасну епоху етнічність, етнічна своєрідність зберігають своє значення. Більш того, виявилося, то в умовах зростання со­ціальної напруги, поглиблення кризи звернення до етнічних ко­ренів виконує захисні функції, символізує сталість, спокій. Це звер­нення до норм, цінностей основ життя, які розвивалися та зберіга­лися протягом життя багатьох поколінь. Етнічність привертає при­роднім характером зв'язків, нормами, які несуть відбиток безпосе­реднього спілкування близьких за духом та способом життя людей.

І ще одна важлива обставина. Якщо раніше, у доіндустріальних суспільствах, усвідомлення етнічності було властивим лише еліті, то в сучасному світі у зв'язку із загальним зростанням грамотності, освіченості населення, діяльністю засобів масової інформації уяв­лення про етнічне, національне формується у свідомості мас лю­дей. Внаслідок цього національна ідея набуває величезної сили. Вона згуртовує маси навколо однієї системи цінностей, відіграє велику роль у розвитку національних рухів.



Етнічність не може зникнути, бо вона уособлює культурне над­бання. Зникають лише конкретні форми культури, що постійно роз­виваються. На зміну нації прийде форма спільноти, яка об'єднає іще більшу кількість людей і станс формою більш високої культу­ри. Її утвердження може бути результатом усвідомлення зв'язків людей цілих континентів, зон земної кулі, усвідомлення єдності всіх, хто живе на землі, і т. ін.

Кожний новий ступінь розвитку культурних спільнот представ­ляє й більш високий ступінь розвитку культури суспільства, охоплює більшу кількість людей і в цьому плані великою мірою сприяє їхньо­му об'єднанню і сталості суспільства в цілому.

Соціальні характеристики національно-етнічних утворень, соціальна нерівність

Сучасні етнічні групи, нації різняться за рівнем розвитку, за своїми соціальними характеристиками, за положенням у системі національно-етнічних утворень окремих країн. Незважаючи на руй­нування світової національно-колоніальної системи в суспільстві зберігається розподіл на передові, багаті нації та відсталі етнічні групи, пануючих та пригноблених, тих, які переслідуються. Ще існує каста "недоторканих" в Індії, расова дискримінація, апартеїд в Аф­риці. Світ ще пам'ятає про геноцид — насильницьке знищення
59
цілих народів, зокрема, євреїв під час Другої світової війни, режим Полнота і Кампучії.

У сучасних розвинутих країнах проголошуються ріпні права всіх націй, народностей. Багато робиться для розвитку слаборозвинених етнічних груп, але у прихованому вигляді дискримінація ще існує. У США, наприклад, сегрегація, тобто фізичне й соціальне розмежування категорій людей за расовою ознакою, формально відмінена (зокрема, шкільна сегрегація була відмінена ще в 50-ті роки, побудова збройних сил за расовим принципом — у 80-ті роки), та її прояви ще існують. Дослідники національпо-етнічиих про­блем, детально аналізуючи становище різних груп, показують, що представники малих етнічних груп та груп національних меншин мають, як правило, менший доход, зайняті менш престижною пра­цею, менш освічені, відсторонені від влади [8, с. 295 — 309|.

Складна картина національно-етнічних процесів була харак­терною для Радянського Союзу. В країні було заборонено націо­нальну дискримінацію, проте цілі народи зазнали примусового пере­селення. Для СРСР був характерний курс на розвиток малих та слаборозвинених народів. Багато з них вперше отримали свою пи­семність, літературу, економічні та політичні умови для вільного розвитку. Разом з тим, процеси посилення міжетнічної взаємодії та прорахунки в національній, у тому числі мовній політиці, призвели до того, що деякі етнічні групи, що переживали процеси етнічного становлення, розчинилися, зникли як самобутні утворення. Зокре­ма, це стосується окремих народів Півночі. Скоротилася й загаль­на кількість національно-стнічних утворень. Коли у 1926 р. нара­ховувалося 57 національних та 75 етнічних груп, то у 1979 р. — 35 національних і 17 етнічних груп.

Подаючи реальну допомогу у розвитку етнічних та національ­них груп у межах державних утворень, держава разом з тим пере­слідувала активні виступи на захист національної культури, націо­нальних рухів за самостійний національний розвиток.

Складність, суперечливість ситуації посилювалася неодно­рідністю національно-державних утворень. У Юз 15 республік пред­ставники некорінних національностей склали більше 1/4. У Казах­стані, Киргизії — більше 1/2. В Україні з 51,7 млн. населення ук­раїнці склали 37,4 млн.

Створення єдиного народногосподарського комплексу, єдиної політичної та ідеологічної системи сприяло зближенню національ­но-етнічних утворень. У всіх республіках були створені крупні про­-


60
мислові та культурні центри, з явилася власна інтелігенція, у тому числі наукова й управлінська, кваліфіковані робітники, власна но­менклатура. Відбулося зближення республік за рівнем освіти. Ко­ефіцієнт варіації, наприклад, за рівнем освіченості на 10 тисяч на­селення знизився з 0,5 у 1940 році до 0,1 у 1980. Чисельність сту­дентів вузів на 10 тисяч населення склала в РРФСР — 219, УРСР — 175, у БРСР — 181, Узбекистані — 173, Казахстані — 169, Вірме­нії — 187. У 1980 р. вищу та середню освіту в СРСР мали 67% населення у віці 16 років і старші, у тому числі у Таджикістані — 61,3%, Киргизії — 64%, Туркменії — 65,5%, Казахстані — 66,5%.

Про інтенсивність процесів зближення свідчило збільшення кількості змішаних шлюбів. Якщо у 1970 р. змішані шлюби склада­ли 13,5% всіх сімей, то у 1989 - 18%, в Україні — 25,3%. Про зближення свідчило й поширення російської мови як мови спілку­вання. У 1970 р. — 41,0 млн. чоловік, а у 1979 р. — 61,3 млн., тобто близько половини всього неросійського населення країни заявили, що вільно володіють російською мовою. Активне поширення російської мови помічене у білорусів, нею володіють 57%, 25% виз­нали її рідною. Серед українців, відповідно, 50% і 17%. За даними 1989 р. 6 з 7 городян володіли російською мовою. Активний процес урбанізації, міграції сільського населення до міста сприяли цим процесам.

Разом з тим не слід перебільшувати значення цих показників зближення. Нації, народності різнилися між собою за характером, рівнем соціальних процесів, що відбувалися всередині них. Були нації, які вели переважно міський чи сільський спосіб життя. На­роди, що населяли європейську частину Союзу, були переважно городянами. Серед корінних національностей Середньої Азії пере­важали сільські жителі. Серед росіян городяни складали 77%, серед вірмен — 71%, естонців — 64°6, українців, латишів — 63%, каза­хів — 32%, серед молдаван, узбеків — 30%, киргизів — 21%. Відповід­но, селяни серед росіян складали 6%, естонців — 11%, серед кир­гизів — 24%, туркмен — 45%.

Нації різнилися за своїм соціально-професійним складом. Серед естонців працівники кваліфікованої розумової та фізичної праці складали 81% у місті та 76% на селі. У росіян, українців, естонців, вірмен, латишів інтелігенція складала 1/4 частину насе­лення, у народів Середньої Азії, молдаван — 1/7 частину. Частка зайнятих некваліфікованою фізичною працею серед росіян, біло-


61
русів, українців, латишів, естонців була майже вдвічі меншою, ніж у туркмен і таджиків.

Не можна не бачити, що зближення національно-етнічних утворень мало й негативні соціальні наслідки. Воно гальмувало роз­виток національних культур. Становище посилювалося прорахун-ками національної, у тому числі мовної політики, що виявлялося у скороченні числа національних шкіл, учбових програм навчання рідній мові, видань літератури національними мовами. Якщо у 1926р. у Білорусії було з 5471 школи 4941 білоруська, інші — російські, українські, польські, литовські, естонські і т. ін., то у 1980-ті роки існувало лише кілька білоруських шкіл на фоні російських. В Ук­раїні також різко зменшилася кількість українських шкіл. Поши­рення двомовності сприяло асиміляції етнічних та національних груп, які переживали становлення, посилювало нерівноправність крупної розвинутої нації та невеликих національних утворень.

Міграція населення, зближення національно-етнічних спільнот створювали цілий ряд труднощів у етнічних процесах. В Естонії, приміром, вона призвела до зміни національного складу жителів республіки, що викликало стурбованість корінного насе­лення. З 1939-го по 1989 рік питома вага естонців знизилася на 1/3, а деяких національностей зросла майже в 10 разів. У результаті посиленої міграції в Україні у 80-ті роки кількість українців змен­шилася за 10 років (1979 - 1988) на 1,5%.

Соціальні особливості, відмінності національно-етнічних спільнот особливо яскраво виявилися у специфіці свідомості. Це можна спостерігати на матеріалах міжрегіонального дослідження соціально-культурного розвитку та національної самосвідомості, проведеного під керівництвом Ю. В. Арутюняна у 70-ті та 80-ті роки. З одного боку, у дослідженні була зафіксована тенденція ут­вердження загальних норм способу життя, прилучення до загаль­нолюдських цінностей. З іншого боку, цілком очевидне прагнення до самостійного національною розвитку. Було встановлено, що на­ціональні почуття виявляються яскравіше в інонаціональному се­редовищі. Туга за батьківщиною, почуття спорідненості, солідар­ності гостріше відчувалися, наприклад, росіянами у Талліні, Ташкснті, аніж у Москві [І].

Що ж ріднить, змушує ідентифікувати себе з національною групою? Опитувані називали мову, культуру, звичаї, але практично ніхто не згадував соціально-політичні якості, політичні особливості. Це свідчить про те, то етнос сприймається як культурна, а не по-
62
літична спільнота. Проте рівень ставлення до елементів культури різний. У Москві мову називав кожний четвертий, у Талліні таких було вдвічі більше.

Різна орієнтація на близькість міжнаціональних зв'язків. Так, в Естонії більше 50% висловлювалися на користь однонаціонального оточення на роботі, 20% — на користь мононаціональних шлюбів. У Росії, в Україні переважна більшість не знає такої орієн­тації.

Чи необхідна фіксація національності в документах? Відповіді на це питання показали: чим вище культура, освіченість населен­ня, тим менше прагнення до закріплення належності до національ­ної групи. Чим вище освіта, кваліфікація, тим рідше висловлюють­ся за фіксацію національності, і навпаки. Тобто прагнення до фор­малізації національності знаходиться у зворотній залежності від со­ціально-культурного портрету. Хто більш лояльно ставиться до міжнаціональних відносин, міжнаціональних шлюбів, до полінаціонального оточення, той виступає проти формалізації національ­ної належності. У якійсь мірі відповіді на це питання відобразили загальну ситуацію в країні. У 80-х роках лише дві держави світу — СРСРта ПАР — офіційно фіксували національне походження.

Можна виявити і відмінності у ставленні до основних ціннос­тей. У всіх народів найвищу оцінку одержала сім'я. Та у естонців і росіян за сім'єю йшли цікава робота й матеріальний добробут, у узбеків — повага оточуючих та спокійне життя. У народів євро­пейської частини СРСР спокійне життя посідає одне з останніх місць. Очевидно, тут виявився вплив стійких історичних традицій.

Відрізнялися норми родинних стосунків, побутової культури. Якщо на думку 90% узбеків, слід дістати згоду батьків на шлюб, то для переважної більшості росіян, естонців згода батьків не є обо­в'язковою. У Саратові у 45% сімей чоловіки вважають необхідним допомагати у веденні домашнього господарства, у Тбілісі та Кишиневі — 20%, у Ташкенті — 5%.

Найбільш яскраву картину національної свідомості дає аналіз молодіжної студентської свідомості, вона швидше, безпосередніше і гостріше реагує на новації у соціальному житті, в тому числі у царині національно-етнічних відносин. У 1988 р. у ІЗ республіках проводилося всесоюзне соціологічне дослідження, яке зафіксувало ставлення студентів до проблем міжнаціональних відносин в умо­вах загострення міжнаціональної ситуації [9]. Як показали наступні події, студенти дуже точно помітили гостроту міжнаціональної си-


63
туації у різних регіонах. Вони відзначили наростання напруги у Латвії, Естонії, Литві, Вірменії. Майже половина опитуваних за­явила, що стикалася з недружнім ставленням до себе через націо­нальну належність, 46% відчували це на вулиці, в магазині, на рин­ку та в інших громадських місцях, що було скоріше виявом роздра­тованості, пов'язаної з невлаштованістю у побуті, дефіцитом то­варів та низькою культурою спілкування, а не проявом націоналіз­му. Крайній ступінь національної неприязні (до всіх національнос­тей, крім власної) виявили лише 0,9% опитуваних, 25% відзначили негативне ставлення до окремих націй. Найбільш терпимими вия­вилися українські студенти — 16%. Найбільшу нетерпимість вия­вили у Вірменії, Литві, Москві. Спільна діяльність (навчання, ро­бота) різко знижують міжнаціональну неприязнь. 85% студентів підкреслили багатонаціональність своїх друзів, 70% взагалі не по-в'язуть своє ставлення до людей з їхньою національною належніс­тю. Національна ознака виявилася майже несуттєвою у виборі май­бутнього супутника життя в українських, російських, білоруських студентів і достатньо вагомою у прибалтійських, вірменських, мол­давських.

Створення самостійної національної держави в Україні, без­умовно, сприяє подальшому розвитку української національної свідомості, української культури. Разом з тим, цей розвиток досить складний та суперечливий, оскільки реалізується в умовах кризи суспільства. Ставлення до мови, приміром, виражає ставлення до національної культури. Однак у сучасних умовах це більш складне ставлення, бо включає у себе реакцію на форми використання мови, що склалися, методи впровадження мови. Так, прийняття в Ук­раїні закону про мову, який передбачає перехід на українську мову ділового спілкування, викладання і т. ін., як показало дослідження у східному та південному регіонах України, призвело до помітного зменшення прибічників загального переходу на українську мову. Особливо помітно (більше, ніж у 4 рази) зменшилася кількість при­бічників утвердження української мови радикальними методами [10, 16].

Зросла орієнтація більшої частини жителів східних та півден­них регіонів на офіційне визнання рівноправного статусу російсь­кої мови. Це пояснюється у першу чергу прагненням зберегти ор­ганічний для них спосіб мислення, висловлювання, звичну для них культуру. В Харкові, приміром, за даними 1993 р., розмовляють в сім'ї українською мовою лише 15%, спілкуються з сусідами, друзя-
64
ми — 19%, користуються на роботі, у громадських місцях — 12% [16]. Разом з тим більша частина жителів відчуває інтерес до української культури. Відбулися зміни в числі бажаючих навчати своїх дітей в українських школах і т. ін. Це стосується не лише українців, а й росіян. За рівноправне використання російською та української мов висловилося більше половини виборців України, опитаних за час виборчої кампанії у 1993 р. Дослідження показали, що мовна проблема в Україні ще не є гострою і не носить політичного харак­теру, та легко може стати такою, якщо мова буде насаджуватися силовими та директивними методами. Це стосується і проблем міжнаціональних відносин у цілому. Події останніх років у країнах СНД переконують, що міжнаціональний мир — явище досить тендіт­не, здатне до швидких змін, у тому числі і під впливом недостатньо зважених політичних рішень. Загострення міжнаціональних відно­син у колишніх республіках Радянського Союзу, збройні сутички між ними — яскраве тому свідчення.

Для національної свідомості завжди характерні певні перева­ги, національні симпатії або, навпаки, антипатії, забобони, стерео­типи негативного чи позитивного ставлення відносно рас та етніч­них меншин. Збройні сутички, як правило, означають крайню со­ціальну напругу, ворожість по відношенню до народу в цілому, ви­бух націоналістичних почуттів. Повсюдно можна спостерігати роз­виток націоналізму. Та важливо не змішувати націоналізм з націо­нальною свідомістю. Національна свідомість виражає інтереси, цінності національно-етнічних спільнот. Будь-яка національна свідомість має уяву про свою відмінність від інших, почуття гор­дості, захоплення власним народом. Націоналізм — це проповідь національної винятковості, національного егоїзму та обмеженості. Націоналізм означає прагнення забезпечити перевагу своєї нації, задоволення її інтересів без урахування інтересів інших народів, або навіть за рахунок їхнього ущемлення. При цьому вирази, про­яви націоналізму можуть бути різними. На жаль, у нашій літера­турі, в офіційних документах зустрічається змішування цих понять і під націоналізмом розуміють національну свідомість.

У розвитку національних відносин діють дві тенденції: розви­ток національної самостійності і тенденція зламу національних пере­пон, пов'язана з інтеграційними процесами. Суспільство поклика­не сприяти і тій, і іншій тенденціям, важливо усувати протиріччя між ними, добиваючись, щоб прагнення до самостійності і об'є­днання відбувалося не за рахунок поневолення народів.
65
Контрольні запитання

1. Що таке етнічна спільнота?

2. Назвіть основні ланки етнічної еволюції суспільства.

3. Що являє собою нація?

4. Чи може держава бути ознакою нації?

5. Які ознаки етнічності?

6. Чи не втратила етнічність значення у сучасну епоху?

7. Соціальні характеристики сучасних національно-етнічних спільнот.

8. Соціологічні дослідження специфіки національної свідомості.

9. Тенденція розвитку міжнаціональних відносин.

Теми рефератів

1. Етнос і політична влада.

2. Національні рухи у сучасному світі.



3. Нації та націоналізм.

4. Створення сучасної держави в Україні та розвиток національної культури,

Література

1. Арутюнян Ю.В- Социально-культурное развитие и национальное самосозна- ние. //Социологические исследования. 1990, N 7.



2. Брамлей Ю.В. Очерки истории этноса М-: Наука, !983.

3. Геккман Ф. Народ, нация, этническая группа и зтнические меньшинства: к некоторым основным категориям личности. // Зарубежный мир: социально- политические и экологические проблеми. - Киев: Наукова думка, 1990.

4. Геллнер 3. Нации и национализм. // Вопросы философии, 1989, N 7.



5. Гумилев Л.Н. Этнические процессы: два подхода к изучению.// Социологические исследования. 1992, Ж.

6. Гусейнов Г., Драгунский Д. и др. Этнос и политическая власть./// Век XX и мир. 19Я9, N9.

7. Кон И.С. Этнопсихология, М-: Наука, 1988.



8. Масіопіа І- 5осіо1оєу. 1986. Nе\V Уоск. р. 295-309.

9. Новикова Л.Г., Овсянников А.А,, Ротман Д.Г. Стереотипьі исторического самосознания. // Социологические исследования. 1989, № 5.

10. Попова И.М. Языковая ситуация как фактор политического самоопределения и культурного развития. // Социологические исследования, 1993, N 8.

11. Тишков В.А. Социальное и национальное в историко-антропологической пер-спективе. // Вопросы философии. 1990, № 12.

12. Тишков В.А. Этнонационализм и новая Росси. // Свободная мысль. 1992, ІМ4.

13. Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии,- М.: Прогресе, 1969.

14. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты. - М.: Наука, 1989.



15. Якуба Е.А., Арбснина В.Л. Хрупкий мир межнациональных отношений. // Украинский обозреватель. 1992, N 6.
66


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка