2 Структура адміністративного процесу й види проваджен



Сторінка1/3
Дата конвертації04.11.2016
Розмір0.5 Mb.
  1   2   3
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС

1 До поняття адміністративного процесуального права, процесу, адміністративного провадження та управлінської процедури. Співвідно­шення між цими інститутами та поняттями.

2 Структура адміністративного процесу й види проваджень.

3. Адміністративна справа. Принципи й стадії розв'язання справ.

4. Предметна характеристика проваджень з адміністративних справ.

1, Адміністративний процес і процесуальне право — понят­тя не тотожні. Процес — система дій; процесуальне право — система норм по впровадженню цих дій.



Адміністративно-процесуальне право — сукупність процесу­альних правил (норм), якими встановлюються процедури роз­в'язання, вирішення конкретних адміністративних справ, по­в'язаних із застосуванням адміністративного примусу та з ре­алізацією різними ланками виконавчої влади або самовряду­вання, органами адміністративної юрисдикції чи громадськи­ми організаціями питань, віднесених до їхньої компетенції

(відання). Адміністративно-процесуальні норми реалізуються у формі

й методами адміністративного процесу, яким є визначений законом порядок просування дій, спрямованих на досягнення певного юридичного ефекту. Ці дії офіційно встановлюють­ся нормами адміністративно-процесуального права і групу­ються у провадження. Кожне провадження у складі адмініст­ративного процесуального права — це сукупність процесуаль­них норм, об'єднаних спільною для них функцією. Саме за допомогою норм процедури вводяться до адміністративного процесу як провадження такого.

Процедура — офіційно встановлений або прийнятий за зви­чаєм порядок у веденні, обговоренні, розгляданні, оформ­ленні, виконанні будь-яких справ управлінського чи юрис-

дикційного характеру.

Зазначені вище органи вирішують чимало питань вико­навчо-розпорядчої діяльності, яка здійснюється у сферах державного або громадського життя. Застосування різнома­нітних заходів державного примусу і переконання, реаліза­ція юридичного статусу, застосування юридичних санкцій, розв'язання суперечок про право і т.д., і т.п. — все це

143
відбувається в рамках встановлених процедур, у відповід­ності з ними, тобто має процесуальну форму “проваджен­ня”.

Українському адміністративному законодавству відомі такі моделі процесу: власно-адміністративний, адміністратив­но-судовий та два процесуальні етапи: основне провад­ження (за своєю суттю є провадженням по 1-й інстанції) і провадження по скаргах (протестах) на рішення 1-ої інстанції (провадження по 2-й інстанції — апеляційне або касаційне). Співвідношення між адміністративним проце­суальним правом, провадженням, нормою та процедурою можна зобразити схемою:






2. Виділяють такі провадження: в опрацюванні та прий­нятті нормативних актів, у прийнятті індивідуальних актів управління, у скаргах та інших зверненнях громадян, у за­стосуванні заходів адміністративного припинення, у зас­тосуванні адміністративно-попереджувальних заходів, у справах адміністративних правопорушень, у застосуванні дисциплінарних стягнень, у реалізації наглядово-конт­рольних повноважень, реєстраційно-дозвільне проваджен­ня; діловодство; провадження в справах земельних, пенсій­них, фінансово-бюджетних, податкових та ін.

Управлінські процедури, як бачимо, поширюються не тільки на відносини, що регулюються нормами адміністра­тивного права (а це, як відомо, відносини управлінські та правоохоронні), а й на відносини, що регулюються норма­ми інших галузей права, але реалізуються через державно-управлінську діяльність: земельні й фінансові, житлові й транспортні, природоохоронні й будівельні, лісові, водні, трудові та пенсійні, інші правовідносини. Своїх процесу­альних форм вони не мають і процесуальне “обслуговуван­ня” цих матеріальних приписів відбувається за допомогою норм адміністративно-процесуального права. Відмінність ад-

144
міністративного процесу від судового процесу в криміналь­них та цивільних справах — це багаточисленність, розмаїт­тя першого виду процесу.

Усю сукупність проваджень за ознакою сфери, на яку поширюється дія відповідних процесуальних норм, можна поділити на дві групи.

Перша — це група проваджень, які реалізують зовні дії доз­вільно-реєстраційного, наглядово-контрольного характеру; по­дають процедури розв'язання справ земельних, житлових, по­даткових та інших; створюють процесуальний режим щодо розв'язання справ про адміністративні правопорушення.

Друга група проваджень — процедури яких спрямовано на реалізацію дій щодо виконавчо-розпорядчої діяльності всере­дині державних органів, у недержавних структурах, на вста­новлення внутрішніх форм зв'язків між їхніми підрозділами (документообіг, діловодство, провадження у виробленні інди­відуальних актів управління, в застосуванні дисциплінарних стягнень тощо).

3. Отже, будь-які процедури юридичного характеру спря­мовані на розв'язання індивідуальних адміністративних справ. Останні є зібранням юридичних документів, на підставі яких державний орган підтверджує якісь права, обов'язки юри­дичних, фізичних осіб або факти, дії, події, чи санкціонує, веде реєстрацію таких фактів, дій, чи здійснює контроль (нагляд), будь-які перевірки та інші управлінські процеду­ри.

Основним документом адміністративної справи є письмо­ва заява (скарга, протокол тощо) або запис словесних звер­нень.

Відміна між скаргою та заявою у тому, що остання по­дається органу, що має прийняти рішення по зверненню громадянина (тобто має “горизонтальний” характер). Скар­га ж подається органу вищого рівня з приводу цього рішен­ня (має “вертикальний” характер).

Крім того, до адміністративної справи входять інші доку­менти, що представляють сторони адміністративно-проце­суального відношення — свідчення очевидців, експертні висновки, акти будь-якого характеру, що допомагають у

145
вирішенні адміністративної справи. Орган, який веде про­вадження у справі, має право вимагати документи, що підтверджують чиєсь право, але може і за власною ініціа­тивою і власними силами здобувати потрібні документи. Найважливішими процедурами у провадженні з конкрет­ної адміністративної справи є представлення сторонами своїх пояснень, заперечень, вимог, дослідження органом управління доказів, на які посилаються сторони.

Процедури щодо вирішення адміністративних справ ма­ють просуватися по певних стадіях провадження. Це — по­дання громадянином заяви і прийняття її до розгляду орга­ном (службовою особою), що веде провадження; розгляд справи (встановлення та дослідження фактичних обставин); . ухвалення рішення; виконання рішення; його оскарження ] (опротестування).

Принципи адміністративного провадження мають поши­рювальний характер і обов'язкові для всіх його видів. :

Законність провадження виявляє себе у неухильному виконанні, дотриманні матеріальних і процесуальних норм усіма з суб'єктами адміністративного провадження, до яких належать :

органи, наділені відповідними процесуальними повноваженнями, та фізичні і юридичні особи, що звертаються до них. Цей принцип є основним щодо інших принципів. Його правовими і процесуальними гарантіями є гласність провадження і необхідність встановлення об'єктивної істини; дотриман­ня строків, передбачених законодавством; допущення не тільки фактичного захисту, що здійснюється самим порушником, а й формального захисту, якщо він здійснюється офіційним захисником; право суб'єкта, що звертається до державного органу, знайомитися з матеріалами справи; володіти повною інформацією щодо документів на будь-якій стадії провадження;

право давати пояснення, представляти докази, вносити кло­потання, відповідати на будь-які аргументи, докази, пред­ставлені супротивною стороною.

Рішення з адміністративної справи, прийняте органом виконавчої влади, що діє як 1-ша інстанція, може бути оскаржене.

Процесуальний порядок, у якому 2-га інстанція (вищий орган, преса, самоврядування, суд тощо) розглядає скарги,

146


є апеляційним (це не стосується скарг і протестів на поста­нови в справах про адміністративні правопорушення, які у 2-ій інстанції розглядаються у касаційному порядку).

Апеляційний порядок передбачає, що за скаргою про не­справедливість або неправильність рішення адміністративна справа розглядається заново і повністю, при цьому вивча­ються і враховуються як фактичні обставини, так і правові доводи й підстави. Можливе винесення нового рішення, що відмінне від рішення, прийнятого по 1-ій інстанції.

Надійними гарантіями є й право та обов'язок прокурора на принесення протесту у порядку загального нагляду; на­дана законом можливість притягнення до юридичної відпо­відальності службових осіб, винних у прийнятті незаконно­го рішення з адміністративної справи. Тут і обов'язок дер­жавного органу компенсувати матеріальні та моральні збит­ки, завдані неправомірними діями його службових осіб, що здійснюють провадження з адміністративної справи.

Важливим принципом є публічний (офіційний) характер ад­міністративного провадження, який виявляється в тому, що всі процедури заздалегідь визначено у законі, і встановленню об'єктивної істини органом, який діє від імені держави при вирішенні адміністративної справи, не можуть перешкоджати ніякі приватні угоди чи особисті побажання учасників проце­су. Бездіяльність влади (“адміністративне умовчання”) має означати, що державний орган не здійснює своїх повнова­жень взагалі чи частково, а це дає підставу для притягнення службових осіб, які реалізують компетенцію органу, до кри­мінальної відповідальності за службові злочини.

Начало гласності має забезпечувати відкритий розгляд адмі­ністративної справи, право піддавати розголосу хід і резуль­тати розгляду справи, зміст рішення, ухваленого щодо неї.

Принцип безпосередності виявляється у вимозі, щоб між органом, що здійснює провадження з адміністративної спра­ви, та іншою стороною (заявником або особою, яка бере участь У з'ясуванні обставин справи) було по можливості якнай­менше посередніх елементів, що впливають на внутрішнє переконання тих, хто приймає рішення.

При цьому скаржник не може розглядатися лише як прос­тий відвідувач, що домагається вигоди чи переваг для себе

147
особисто. Скаржник — це громадянин, що реалізує своє конституційне право скарги, якому відповідає конститу­ційний обов'язок, покладений на тих службових осіб, від котрих залежить задоволення цієї скарги або мотивоване відхилення такої.

Принцип швидкодії адміністративного провадження ви­магає швидкої, чіткої й акуратної праці адміністрації. Прин­цип цей знайшов свій вияв у передбачених законом про­цесуальних строках, що визначають періоди у часі проход­ження адміністративних справ. Строки поділяються на стро­ки реалізації певних процедур та строки давності. Перші — періоди часу, точно визначені у законі, протягом яких учасники провадження мають право або зобов'язані здійснювати процесуальні дії. Процесуальні строки обчис­люються у днях та місяцях, а обліковуються у такому по­рядку: якщо початком строку, що обліковується днями, є певна подія, то при обчисленні цього строку не береться до уваги день, у який ця подія відбулася. Закінчення ос­таннього дня з визначеної кількості днів є кінцем строку.



Давність — строк, закінчення якого тягне певні правові наслідки — втрату права на подання заяви, скарги, немож­ливість притягнення до адміністративної відповідальності або виконання стягнення.

4. Звернімося до розгляду окремих проваджень, що охоп­люються поняттям адміністративного процесу.

І. Провадження в справах звернень громадян України та іно­земних громадян. Всі види заяв, скарг, пропозицій громадян, які опрацьовуються в органах виконавчої влади, мають уза­гальнене найменування — “звернення”.

Пропозиції громадян містять інформацію про роботу установ, підприємств і спрямовані на поліпшення їхньої діяльності.

Заяви містять інформацію критичного характеру або прохання, пов'язані з особистими потребами, з усунен­ням недоліків у діяльності будь-яких підприємств чи уста­нов. Заява може мати як письмову, так і усну форму. Має юридичне значення сам по собі факт звернення.

Скарги — найгостріший вид звернення, пов'язаний з пору­шенням особистих прав. У них також виявляється реагування

148
на зловживання. Цей вид звернення можна визначити як ви­явлення невдоволення на адресу державного органа (службо­вої особи) з метою досягти скасування якихось дій, понов­лення порушеного права (інтересу) або притягнення винних до відповідальності.

Скарги можуть бути адміністративні та судові. При цьому слід розрізняти реалізацію права “загальної скарги” та реалі­зацію права на оскарження постанов органів адміністра­тивної юрисдикції.

Законодавча база для розгляду та вирішення звернень будь-якого роду надто широка. Крім Конституції України (ст ст 49, 55), таке право передбачено законодавством про землю, підприємництво, власність, підприємство, оренду, законо­давством трудовим, про звернення громадян, цивільно-про­цесуальним тощо.



Суб'єктами права розгляду звернень громадян є:

— органи державної влади (виконавчої, зокрема) будь-якого рівня;

— адміністрація підприємств, установ будь-яких форм влас­ності;

— органи прокуратури;

— суди як загальної юрисдикції, так і арбітражні;

— органи місцевого самоврядування та об'єднання грома­дян;

— органи масової інформації.

Судова скарга, подана громадянином (його представни­ком), може оскаржувати рішення, дію (бездіяльність) дер­жавного органу, юридичної або службової особи у сфері виконавчої влади, якщо ними порушено (порушуються) права, свободи громадян; створюються перепони щодо їх реалізації або покладаються обов'язки, які не передбачені законом; є факт притягнення до відповідальності, яку не передбачено діючим законодавством; застосовано покаран­ня при відсутності законних підстав або неправомочною службовою особою (органом).

Судова скарга подається на органи державної виконавчої влади (колегіальні у тому числі), на їх службових осіб; на органи місцевого самоврядування (їх службових осіб); керів­ників підприємств, установ (незалежно від форм власності);

149
на керівні органи (керівників) об'єднань громадян; на інших службових осіб. Всі вони несуть відповідальність за невиконання лише тих обов'язків, які носять закон­ний характер.

При визнанні скарги припустимою і доведенні судом її обгрунтованості оскаржувані дії (бездіяльність), рішення визнаються неправомірними, їх автори зобов'язуються за­довольнити вимогу заявника, усунути порушення.

Суд скасовує обов'язки, санкції, поновлює порушені пра­ва й свободи громадян.

Проте аж ніяк не можуть бути предметом судового розгля­ду скарги, які віднесено до виключної компетенції адмініст­ративних органів: це, зокрема, рішення у галузі оборони країни, держбезпеки, валютного контролю, державної та службової таємниці, рішення, ухвалені у зв'язку із стихій­ним лихом, епідеміями, надзвичайними обставинами тех­ногенного походження, надзвичайним, воєнним станом.

Існують певні нормативи, за якими здійснюється і про­вадження, у порядку “загальної скарги” до адміністративних та інших органів.

Скарги подаються у ті органи й тим службовим особам, яким підпорядковано органи та особи, дії яких оскаржують­ся. Державні органи, об'єднання громадян (їхні службові особи), до відання котрих не належать питання, порушені у зверненнях громадян, мають не пізніше, як у п'ятиденний термін, направляти їх за приналежністю, повідомивши за­явника. Категорично заборонено направляти скарги до роз­в'язання тим особам або в ті органи, дії котрих оскаржують­ся.

Керівники мають повідомляти громадянам у письмовій або усній формі про рішення, ухвалені за зверненнями грома­дян, а в разі їх відхилення — вказати мотиви. Вони повинні систематично аналізувати, узагальнювати скарги, заяви й пропозиції громадян.

При незгоді з рішенням, ухваленим з адміністративної справи, громадянин має право подати скаргу на це рішення в той орган (тій службовій особі), котрому підпорядкований державний орган, громадська організація, службова особа, що ухвалили рішення, яке оскаржується. У випадках, зазна-

150
чених у законодавчих актах, скарга на рішення щодо скарги може бути подана також до суду.

У разі подання громадянином скарги з наклепницькою метою суди мають вживати заходів впливу щодо несумлін­ного заявника, передбачених нормами цивільного судочин­ства (ст. 7 Цивільного кодексу).

Якщо при розгляді скарг виникає спір про право, який підвідомчий судові, скаржнику роз'яснюється, що цей спір може бути вирішений шляхом вчинення позову. Проваджен­ня щодо скарги в цьому випадку залишається без розгляду. Таким, наприклад, може бути спір про право на житлове приміщення, у реєстрації якого відмовлено.

Заяви й скарги розглядаються у строк до одного місяця з дня надходження, а ті, що не вимагають додаткового ви­вчення або перевірки — невідкладно, але не пізніше 15 днів. Строки можуть подовжуватися, якщо скарги вимага­ють спеціального вивчення та додаткових перевірок, але не можуть перевищувати 45 днів.

Порядок діловодства зі звернень громадян передбачає, що всі документи мають прийматися, обліковуватися, цент­ралізовано реєструватися по спеціально затверджуваній реєстраційно-контрольній (РКК) системі на день їх над­ходження.

II. Реєстраційне провадження

1. Процедура державної реєстрації стосується всіх суб'єктів підприємництва, якими є громадяни України або інших дер­жав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності. Встановлена ця процедура Законами України “Про власність”, “Про підприємництво”, іншими актами.

Органам, що здійснюють державну реєстрацію, а це міністерства, держкомітети, центральні відомства, виконко­ми Рад та районні державні адміністрації, заборонено реєст­рувати осіб з непогашеними судимостями за корисливі зло­чини, службових осіб певних галузей, військовослужбовців.

Перелік необхідних для реєстрації документів подається у Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємниць­кої діяльності (1994 р.) і є вичерпним, розширеному тлума­ченню не підлягає. До нього входять:

151
— рішення власника майна або уповноваженого ним орга­ну про заснування суб'єкта підприємницької діяльності. Якщо власників або уповноважених ними органів кілька, таким рішенням є установчий договір і протокол установ­чих зборів;

— статут (там, де це необхідно);

— письмове підтвердження про юридичну адресу суб'єкта підприємництва, що реєструється;

документ, який засвідчує сплату коштів за реєстрацію. Ліцензія видається на строк від 1 до 3 р. за заявою суб'єкта підприємницької діяльності. До заяви додаються:

— підприємцем — юридичною особою — копії засновниць­ких документів;

— підприємцем — громадянином — копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності.

Рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі ухва­люються не пізніше 30-денного терміну з дня отримання заяви і необхідних документів. Відмова у видачі спеціально­го дозволу (ліцензії) є актом письмової форми і видається у той же термін.

Спори щодо відмови у видачі ліцензії розглядають загаль­ний чи арбітражний суди.



III. Державна реєстрація підприємства здійснюється орга­нами місцевої державної адміністрації за місцем розташуван­ня підприємства.

Для держреєстрації підприємства подаються заява, рішен­ня засновника про створення, статут, інші документи. Держреєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30-денного терміну від дня подання заяви з доданими до неї необхідними документами.

Дані про держреєстрацію підприємства у 10-денний термін подаються до Міністерства фінансів та Держкомітету із ста­тистики. Підприємство включається до державного реєстру України від дня його реєстрації.

Відмова у реєстрації підприємства може виникнути через порушення встановленого Законом порядку створення підприємства, а також у разі невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства.

152
Якщо держреєстрації підприємства у встановлений термін не проведено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник підприємства вважає необгрунтованими, він може зверну­тися до суду. Засновник має право стягнути через суд збит­ки, завдані йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації.

Однією з організаційно-правових форм підприємств є гос­подарські товариства, юридичний статус яких регулюється Законом України “Про господарські товариства” (1991р.) — акціонерні, повні товариства, товариства з обмеженою чи з додатковою відповідальністю тощо.

Фізичними особами — засновниками найчастіше обираєть­ся одна з передбачених у законі форм таких товариств: або індивідуальне (сімейне) приватне підприємство, або това­риство з обмеженою відповідальністю (акціонерне товари­ство закритого типу), або акціонерне товариство відкритого типу, чи найчастіше — спільне підприємство. Незалежно від виду підприємства, засновниками подаються оригінали чи нотаріально засвідчені копії установчих документів укра­їнською мовою, а саме:

1) Заява про державну реєстрацію.

2) Рішення засновника (засновників) про створення об'єкта реєстрації. У разі, коли засновників двоє і більше, таким рішенням є установчий договір. Коли ж засновни­ком є одна фізична особа, подається тільки заява. У разі, коли засновником є фізична особа (громадянин), її підпис має бути завірений нотаріально.

3) Статут.

4) Гарантійний лист — підтвердження про адресу. Якщо йдеться про реєстрацію різного роду об'єднань, до перелічених документів додається згода трудового ко­лективу засновників або іншого уповноваженого органа на входження до об'єднання (при державній формі влас­ності) та згода власника майна або органу, який уповно­важений ним розпоряджатися (при інших формах влас­ності).

При реєстрації господарських товариств додатково пода­ються відомості про внесення засновниками обумовленої частки паю у статутний фонд. Коли ж засновниками вис­тупають фізичні особи і вносять грошові кошти у статут-

153
ний фонд у великих розмірах, подається декларація доходи у місцеву державну податкову адміністрацію.

Орган провадить реєстрацію у передбачений законом термін: не пізніше 15 днів від дня подання заяви з доданням необхідних документів.

Дані про держреєстрацію у 10-денний термін повідомляються у Міністерство фінансів для включення до державного реєстру, про що Міністерством видається свідоцтво.

У порядку, встановленому для підприємств, здійснюється і державна реєстрація товарних бірж.



IV. Видом державної реєстрації є реєстрація нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, які зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Держреєстрацію нормативних актів центральних органів управління здійснює Міністерство юстиції. Таку ж реєстрацію нормативних актів відділів управлінь, інших служб власних органів виконавчої влади, місцевих органів господарського управління і контролю здійснюють управління юстиції обласних Київської та Севастопольської державних адміністрацій.

На державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми, розраховані на невизначене коло осіб, установи підприємств, організацій та неодноразове застосування, незалежно від терміну їхньої дії і змісту,

Нормативний акт подається до реєстраційного органу наступного дня після його прийняття у трьох примірниках (оригінал і дві завірені копії). Спільно прийнятий нормативний акт подається на реєстрацію органом, підпис якого стоїть першим.

Разом з нормативним актом до органу, що реєструє, подаються:

а) обгрунтування підстав для видання нормативного акту чи окремих його положень (норм);

б) відомості про чинні акти з цього питання, інформація про терміни приведення їх у відповідність з нормативним актом, що поданий на держреєстрацію, а також про акти, що втрачають чинність у зв'язку з прийняттям цього акта;

154
в) відомості про офіційне погодження акта із зацікавлени­ми органами незалежно від того, чи є таке погодження обо­в'язковим згідно з законодавством.

Державна реєстрація нормативного акта проводиться про­тягом 10 днів з моменту надходження його до реєстраційно­го органу з дотриманням вимог. Цей термін може бути по­довжений ще на 10 днів, про що повідомляється орган, який надіслав нормативний акт на держреєстрацію. Якщо акт відповідає вимогам, на оригіналі його реєструючий орган робить напис за встановленим зразком про дату реєстрації та заносить його до державного реєстру.

У державній реєстрації може бути відмовлено, якщо нор­мативний акт виданий з порушенням чинного законодав­ства; порушує чи обмежує законні права, свободи, інтереси громадян, підприємств, установ або покладає на них не пе­редбачені законом обов'язки; виходить за межі компетенції органу, що видав акт, не узгоджений із зацікавленими орга­нами, якщо таке є обов'язковим.

Про відмову у держреєстрації нормативного акта письмо­во повідомляє орган, що його видав, із зазначенням конк­ретних причин відмови.

Рішення Мінюсту про відмову у держреєстрації акта можна оскаржити до Кабінету Міністрів України, а рішення уп­равління юстиції — до уряду Республіки Крим, Київській і Севастопольській держадміністраціям.

V. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники пода­ють заяву до Міністерства юстиції (це стосується реєстрації політичних партій та міжнародних громадських організацій) або до місцевих органів державної виконавчої влади, викон­комів сільських (селищних), міських Рад. Останнє стосується громадських організацій або місцевих осередків зареєстрова­них всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об'­єднань (Закон України “Про об'єднання громадян”, 1992 р.).

Із метою реєстрації засновники подають заяву, яку підтри­мали не менше 1000 громадян, що мають виборче право. До заяви додаються статут або положення, протокол установчо­го з'їзду (конференції, загальних зборів), інформація про склад керівництва центральних статутних органів, дані про 155


місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збо­ру. Від такого збору повністю звільняються дитячі громадські об'єднання, а реєстрація статутів громадських об'єднань інвалідів, жінок, ветеранів та молоді вдвічі дешевша. Полі­тичні партії представляють також свої програмні документи.

Адміністративна справа розглядається у двомісячний термін з дня надходження зазначених вище документів. Закон передбачає можливості перевірки відомостей, що містяться у поданих документах.

Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові по­відомляють письмово у 10-денний термін. В разі відмови така дається у формі мотивованої письмової відповіді.

Підставами для відмови у реєстрації є невідповідність за­конові статутних документів або коли положення чи статут об'єднання громадян та його діяльність суперечать Консти­туції країни.

Відмова у реєстрації може бути оскаржена політичною партією та міжнародним громадським об'єднанням у Верховному Суді України, а місцевим об'єднанням — відповідно в обласному, Київському, міському, районному (міському) суді.

VI. Для отримання релігійною громадою статусу юридичної особи і відповідної правоздатності необхідно за­реєструвати її статут чи положення у місцевій держадміністрації, а в Республіці Крим — в уряді (Закон Україні “Про свободу совісті та релігійні організації”, 1991 р.). -^

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні брат­ства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрах;, цію статут (положення) до центрального органу України у справах релігії.

Разом із статутом подається заява громадян у кількості 10 та більше осіб, які досягли 18-річного віку і утворили релігі­йну громаду. Орган, який здійснює реєстрацію, у місяч­ний термін розглядає адміністративну справу і ухвалює рішення про реєстрацію або відмову в ній, якщо статут (положення) або сама діяльність суперечать чинному зако­нодавству. У будь-якому разі про прийняте рішення орган у письмовій формі повідомляє заявників протягом 10 днів. Це рішення може бути оскаржене до суду у порядку, пе­редбаченому цивільним процесуальним законодавством.

156

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка