1. Особливості переходу до ринку й демократії в Україні



Сторінка1/4
Дата конвертації03.11.2016
Розмір0.62 Mb.
  1   2   3   4

Стаття в книзі: Львівщина-98. Соціальний портрет у загально-українсько­му контексті/ Автори: С. Давимука, А. Колодій, Кужелюк Ю. А., Подгорнов В. М., Черниш Н. Й.. — Львів, 1999. — С. 286-341.

Від виборів до виборів:
суспільство і влада в Україні на перехідному етапі.


Минає восьмий рік розвитку України як незалежної держави. Загальний стан економіки та соціальної сфери, так само як і суспільні настрої поки що не дають під­став твердити, що у державі досягнуто згоди щодо напряму і методів суспільних пере­творень. Люди живуть від виборів до виборів, сподіваючись на те, що безвихід­них ситуацій не буває і колись-таки Україна вийде на шлях цивілізованого розвитку.

1. Особливості переходу до ринку й демократії в Україні.


Певні сподівання на подолан­ня кризи й відродження української економіки, були після обрання президента Кучми у 1994 році. Однак валовий національний продукт продовжував падати і в усі наступні роки. За темпами перетворень і за рівнем життя народу (принаймні в його офіційному вимірі) Україна залишається мало не на на останньому місці серед посткомуністичних країн. Приватизація йде повільно з різних причин, у тому числі й через небажання парламенту та інших владних інституцій проводити послідовну політику реформ. Неефективною є система оподаткування, більшість українських підприємств перейшли в тіньову сферу. Постійними стали за­трим­ки виплати заробітних плат і пенсій, зростає рівень бідності і безробіття.

Певні здобутки трансформаційних процесів в Україні усе ж таки є. Це перемога над гіпер­інфля­цією, запровадження гривні, приватизація більшості малих і середніх підприємств, створення законодавчої бази ринкового роз­витку. Але на тлі масових злиднів і стагнації, яка переходить у занепад, ці здобутки губляться; їх питома вага є надто мала. Тому не дивно, що економічні й політичні реформи мають слабку підтримку серед населення. Наростає зневіра у здатності демократично обраних урядів вивести країну з кризи. Понад три чверті населення переконані, що події в державі розвива­ються у неправиль­ному напрямі (головний показник песимізму), а довіра до урядових структур і політичних та державних діячів, як було показано в попередніх розділах, є дуже низькою.

Рис.1. Чи у правильному напрямі йде усе, що відбувається в Україні?

(% опитаного населення)



Поряд з тим продовжується клановий перерозподіл власності, в результаті чого збагачується невелика кількість людей. Корупція сприяє появі монопольних власників в окремих галузях економіки. А спроби антикорупційних акцій уряду мають скорше пропагандистсько-політичний, ніж правовий зміст. Поки що вони не дали істотних наслідків для економіки і політики. Таке становище викликає суперечки щодо того, який суспільно-політичний лад панує в Україні.

На запитання, яке твердження найбільш влучно характеризує державу, що існує нині в Україні, найбільша кількість респондентів Львівщини обрала відповідь “У країні нині панує хаос і безладдя, законів ніхто не дотримується, або намагається їх використати на свою користь” (42,58%). На другому місці відповідь: “В українському суспільстві нині існує справжня прірва між державою та населенням, кожний живе сам по собі і прагне лише вижити та нажитися” (27.75%). 13,83% респондентів вважають, що у нас утвердилась диктатура держави, яка створює для людей все нові й нові труднощі. І лише 9,33% опитаних оцінили теперішній стан як нормальний для молодої держави і такий, що скоро зміниться на краще.

По-різному оцінюють суть режиму й політичні аналітики та науковці. Одні з них стверджують, що в державі утвердився анархічно-охлократич­ний режим, свідчен­ням чому є протидія наведенню елементарного порядку в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя і “розквіт” криміналітету. На думку інших, пояснити владні відно­сини в Україні можна тільки за допомогою концепції “неототалітаризму”1. Ще інші говорять про утвердження державно-монополістичного капіталізму2. Однак з погляду не аматорського винахідництва, а домінуючих у сучасній політології підходів аксіомою є те, що усі посткомуністичні суспільства перебувають на різних стадіях пост­кому­ністичної трансформації, більш або менш успішної та більш або менш тривалої й болісної. 8–10 років — немалий відрізок часу для тих поколінь, які очікують кращого життя і не можуть його дочекатися. Але це дуже невеликий проміжок в історичному вимірі, щоб можна було говорити про виникнення певного, якісно визначеного режиму в молодій державі, яка увесь цей час перебувала в стані загальносистемної кризи і не спромоглася подолати навіть економічний спад.3

Логічніше припустити, що в Україні є поки що перехідне посткомуністич­не су­спіль­ство. Переходом політологи називають такий спосіб заміни політичного режи­му і суспільного ладу загалом, за якого відбувається злам інститутів поперед­нього режиму при збереженні правової непе­­ре­р­­вності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інсти­ту­цій­­ної трансформації. В Україні він має свої особливості, але має й багато спільного з аналогічними процесами в країнах, що вийшли з колишнього СРСР. Спільними зокрема є чотири послідовні стадії трансформації, які проходять усі без винятку країни, хоч і з різною швидкістю та глибиною здійснюваних перетворень. Це: (1) підготовча стадія лібералізації недемократичного режиму (в умовах СРСР — “перебудова”); (2) стадія переговорів і укладання угод між старою елітою та контр-елітою, приходу до влади нових еліт; 3) прийняття рішень і створення нових інститутів; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових суспільних і політичних механізмів.4

Відмінності у темпах перетворень, а отже і в трива­лості основних фаз постко­муні­стич­ної трансформації в окре­мих країнах обумовлені ступенем підготовленості су­спіль­ства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:



  1. тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;

  2. рівнем залежності старої комуністичної еліти від імперського центра;

  3. рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся комуністичною вла­дою ряду країн в останні роки її існування;

  4. рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;

  5. чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до здійснення рішучого переходу до демократії;

  6. ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненістю інсти­тутів громадянського суспільства;

  7. фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;

  8. характером стосунків з міжнародним співтовариством;

  9. гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації, окрім власне переходу: наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів і зусиль для їх вирішення (як наприклад, Чорнобильська проблема в Україні).

Як зазначає професор Колумбійського університету США Олександр Мотиль, серед посткомуністичних країн виділяються три дивовижно стійкі групи, між якими є велика дистанція у швидкості і якості трансформаційних процесів (див. таблицю 2). Водночас вражає схожість всередині цих груп, їх географічна близькість та жорсткість границь між ними (у розумінні, що переходів з групи в групу майже немає). Все це наводить на роздуми про об’єктивну (інституційну) обумовленість такого темпу та такого типу трансформа­ції, який має місце в межах цих груп5.

Таблиця 1. Рейтинг посткомуністичних суспільств за рівнем розвитку демократії і ринку. (Дані Freedom House станом на грудень 1996 рр.)6




Країни Центральної та Східної Європи



Нові незалежні держави


назва країни

демократія

економіка

назва країни

демократія

економіка

консолідовані демократії

Чеська Республіка

1,38

1,88










Угорщина

1,44

1,63










Латвія

2,06

2,50










перехідні політичні системи

Словаччина

3,81

3,38

Росія

3,75

3,50

Хорватія



4,25

3,88

Киргизстан

4,75

3,75

Албанія

4,50

4,00

Грузія

4,75

4,13










Казахстан

5,25

4,38










Азербайджан

5,44

5,13

консолідовані автократії










Білорусь

5,88

6,00

Немає







Таджикистан

6,00

6,13









Туркменистан

6,94

6,38

Для України, як і більшості країн другої групи, характерним було те, що не ви­ко­нав­ши завдань другої стадії (головним тут мав бути перехід влади від старої до нової еліти), вони вступили на шлях прийняття рішень: більш або менш демократичних; більш або менш спрямованих на введення ринкових відносин в економіці. Але оскільки це були вимушені кроки представників старої еліти (номенклатури), їм властива була непослідовність, половинчатість, інколи вони були не більше, ніж пропагандистськими акціями.

Іншим наслідком того, що в Україні не відбулося заміни еліт, є велика кількість партійних розколів у національно-патріотичному середовищі. Більшість їх, якщо виключити суто особистісний чинник, були пов’язані з найболючішим для України питанням: ставленням до колишньої комуні­стич­ної номенклатури, що перетворилась тепер на “партію влади”, з оцінкою її діяльності в нових умовах. Хто правий у цих супе­реч­ках, хто є справжньою (і перспективною!) опозицією і хто, зрештою, має здійснити заміну еліт? На всі ці питання мали б дати, але не дали відповіді попередні вибори, і всі вони залишаються відкритими по сьогоднішній день.

Перспективи виходу з кризи найближчим часом — сумнівні, так само як і задекларовані прагнення різних партій єднатися. Створення стійкої багатопартійної системи відкладається на подальший період. А проблема ставлення до влади й опо­зиційної діяльності продовжує грати роль не стільки консолідую­чого, скільки роз’єд­ну­ючого чинника, бо в середовищі майже кожної менш-більш значної партії з часом ви­окрем­люються групи з різним ступенем довіри до урядових структур і провідних державних діячів і партії продовжують колотися. Це дуже дискредитує ідею демократії в очах пересічного українця, підриває його довіру до політиків.

Песимістичну оцінку сучасного стану українського суспільства дає Сергій Головатий. На його думку, “приватизація й інші реформи зупинилися, іноземна фінансова допомога перебуває під постійною загрозою її припинення, а демократія зараз слабша, ніж будь-коли за часів незалежності (підкреслення моє — А. К.). Уряд втручається в результати місцевих і парламентських виборів і чинить безкарний тиск на засоби масової інформації”. До цього додається поява в останні роки олігархів як впливової сили в укра­їн­ській політиці. Все це призводить до того, що “ставлення населення до демократії, реформ і національної ідеї характеризується радше цинізмом, скептицизмом і втомленою байдужістю, аніж надією, вірою і задоволенням”.7 Вячеслав Піховшек, який очолює нині Український незалежний центр полі­тич­них досліджень, вважає, що якщо на наступних президентських виборах не відбудеться “відновлення довіри електорату до країни”, то “ми дійдемо до другого етапу революції” (перший він пов’язує зі студентським голодуванням, яке не досягло мети, адже стара номенклатура лиши­лася при владі).

Чи справді можлива в Україні “революція”, залежить від так званого “протест­ного потенціалу” суспільства (готовності людей брати участь в акціях соціального протесту). Яким він є у даний час, говорять дані соціологичних опитувань.

Під час опитування на Львівщині ставилося питання: Якщо ситуація в країні погіршуватиметься, чи готові Ви обстоювати свої права та інтереси участю у (перерахо­ваних нижче акціях)? Для більшої наочності висновків ми згрупували перераховані в запитальнику форми політичної участі в чотири підгрупи: 1) вияви громадянської активності, 2) участь у законних масових акціях, 3) участь в актах непокори, а також 4) неучасть в жодних акціях протесту. Таблиця 2, як бачимо, засвідчує повну “мироблюбність” населення Львівщини: не менше третини громадян не схвалює акцій протесту взагалі, і лише 2–4% населення готові брати участь у тих чи інших актах непокори. Значно більша частина опитаних намагалась би поліпшити своє становище через традиційні, законні форми громадянської активності, у тому числі й через участь у масових діях, які є нопрмою для будь-якого демократичного суспільства.

Таблиця 2. Готовність населення Львівщини захищати свої інтереси в разі погіршення ситуації



1) Через громадянську активність:

  1. Участь у виборчих кампаніях

20,17%

2) Через участь у законних масових акціях:



  1. Законних мітингах і демонстраціях

21,42%

  1. Страйках

11,42%

  1. Погрозах страйком

8,50%

  1. Пікетуваннях державних установ

5,58%

3) Через участь в актах непокори:

  1. Бойкоті, відмові виконувати рішення адміністрації, органів влади

3,92%



  1. Захопленнях будинків керівництва підприємств, організацій, органів влади тощо

1,58%

4) Проти акцій протесту взагалі




  1. Я проти акцій протесту

33,08%

  1. Ці заходи неефективні та неприпусимі

17,33%
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка